Меню Закрити

Олена Михайлівна Вериківська

До 150-річчя Київського музичного училища в 2018 роцi
 
(15.03.1932 – 22.09.2004)
 

Народилась Олена Михайлівна Вериківська в місті Харкові. Від самого народження була оточена не лише родинним теплом і любов’ю, а й оповита атмосферою безпосереднього творення музики, поезії, театру. Її батько, Михайло Іванович Вериківський – визначний український композитор, диригент, один із фундаторів українського наукового музикознавства, учень та послідовник Болеслава Яворського. В батьківському домі завжди було повно цікавих людей: музикантів, поетів та письменників, артистів і драматургів; сам процес творення української культури розумівся і сприймався через нові твори батька, його колег по мистецтву, через їх творчі успіхи і негаразди, відстоювання своїх позицій, через буденну виснажливу працю. Все було дуже природнім і дуже серйозним, значним. До кінця свого життя Олена Михайлівна з особливим теплом згадувала ті роки, а старовинний батьківський будинок, сад в Ірпіні під Києвом завжди надавали їй сил і наснаги.Вдячна пам’ять про батька, шанування та пропаганда його творчості були одним з найважливіших напрямків діяльності Олени Михайлівни. Саме з її наполегливої ініціативи відбулись постановки оперних та хорових творів Михайла Вериківського до 100-річчя від дня його народження, а дитяча школа мистецтв №2 м. Києва отримала ім’я М. І. Вериківського.

Серйозне навчання музиці почалося для піаністки після повернення з Уфи, де сім’я перебувала в евакуації, до Києва у 1943 році. Це спочатку була десятирічка а потім – Київська консерваторія, клас професора Арнольда Янкелевича – учня Фелікса Блуменфельда та Григорія Беклемішева, а її хист до педагогічної праці примітив і підтримав доцент Борис Міліч, досвідчений педагог і методист.

Педагогічну роботу в училищі Олена Михайлівна почала у 1955 році і працювала в ньому 49 років. За ці роки вона підготувала понад 250 музикантів- фахівців. Серед її вихованців – лауреати та дипломанти міжнародних, всеукраїнських, регіональних та міських конкурсів. Її учні працюють у музичних та драматичних театрах, філармоніях, у музичних училищах та музичних школах України, Росії, Білорусі, Молдови, у Польщі, США, Венесуелі, Колумбії, Німеччині, Швейцарії, Канаді, Голландії…

Педагогічна діяльність Олени Михайлівни з іноземними студентами вийшла за межі України і продовжилася на майстер-класах у Кракові, Лейпцигу, Каракасі та Меріді.

У 1989 році О.М.Вериківська очолила фортепіанний відділ училища. Висока культура, ерудиція фахова і загально мистецька, знання дитячої психології, тактовність, делікатність у співпраці та спілкуванні з колегами, учнями поєднувалися з творчою ініціативою, художніми пошуками нестандартних прочитань музичних творів. Цілеспрямованість, принциповість та воля в рішенні організаційних питань дозволили їй зайняти провідне місце в педагогічному колективі, забезпечити міцний професійний і особистий авторитет у середовищі музикантів-педагогів міста Києва та України.

Як людина творча, Олена Михайлівна започаткувала у 1996 році Конкурс-огляд юних піаністів Київського регіону. Її розуміння цієї форми створило унікальне в Україні явище: звичайний училищний конкурс, метою якого спочатку було “вдосконалення профорієнтаційної роботи фортепіанного відділу, виявлення, підтримка та заохочення обдарованих дітей для їх подальшої професійної орієнтації та навчання у КДВМУ ім. Р.М.Глієра”, акумулював кращі педагогічні досягнення музичної освіти України. За 20 років понад 2000 учнів взяли участь у конкурсі,серед них представники музичних шкіл не тільки України, а також Росії, Сербії, США, В’єтнаму, Китаю. У 2011 році конкурс отримав статус Всеукраїнського, увійшовши до складу Асоціації академічних музичних конкурсів. У 2013 році для учнів 0–3 класів було започатковано фестиваль «Весняні нотки», який проводиться спільно з Київським обласним відділенням музичного товариства ім. Г. Г. Нейгауза і є складовою конкурсу-огляду.

За ініціативи викладачів ряду музичних шкіл конкурс – огляд ще за життя О. М. Вериківської отримав її ім’я, і це – найвища оцінка, знак високої поваги колег до митця, чиє серце, творчість, все життя були віддані Музиці. Багатогранна творча і громадська діяльність Олени Михайлівни знайшла розуміння та підтримку, вона була нагороджена почесним званням «Заслужений працівник культури України», нагрудним знаком Міністерства освіти і науки України «Відмінник освіти України».

24 березня 2006 року в класі № 9 Київського інституту музики ім.Р.М.Глієра за фінансової підтримки Міжнародного благодійного фонду конкурсу Володимира Горовиця було відкрито меморіальну дошку пам’яті Олени Михайлівни Вериківської.

В цьому класі вона працювала багато років, його стіни були свідками її педагогічних пошуків, натхнення, незламної віри в учнів, їх талант…

х х х

О.Вериківська
ПАМ’ЯТЬ

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
Миколі Івановичу Кузьміну та
Юрію Йосиповичу Голембіовському

(фрагмент статті)

Повоєнна історія КДМУ ім. Р.М.Глієра пов’язана з іменами М.І.Кузьміна, А.І.Ребра, Ю.Й.Голембіовського і почалася одразу після визволення Києва в 1943 році. Училище тоді знаходилось на вулиці Тургенівській.

Микола Іванович Кузьмін щойно повернувся з фронту. Йому доручили очолювати фортепіанний відділ. Людина талановита, творча, порядна, він наслідував усі кращі риси київського інтелігента. Сподіваюсь, що нині фортепіанний відділ, педагоги, які працювали з ним, його учні віддадуть належне цій людині, і своїми спогадами заповнять білу пляму в історії фортепіанного відділу КДМУ.

Микола Іванович не шкодував часу, поїздив по архівах і залишив нам цікаву книжку з історії закладу. Наше покоління пам’ятає і прекрасний матеріал, зібраний ним про М.В.Лисенка, представлений з вишуканим смаком за допомогою запрошених Миколою Івановичем художників. Виставка знаходилась у фортепіанному класі №8. Це тільки деякі аспекти його діяльності, вже не кажучи про його кваліфікованих і талановитих учнів.

Потім відділом керував Анатолій Іванович Ребро. Вихованець Київської десятирічки ім. М. В. Лисенка та Київської консерваторії, він продовжував у своїй діяльності кращі традиції Київської фортепіанної школи. Бурхливий, темпераментний, захоплений справою, завжди зі своєю позицією, він створював умови для розвитку педагогічних можливостей колег. Мікроклімат відділу підштовхував до живого творчого процесу. Його діяльність на посаді завідувача відділу почалася з 1966 року і проходила на очах у багатьох педагогів, що працюють і зараз. Нажаль, так невдало склалися обставини, що він пішов з училища, але продовжив займатися улюбленою справою у музичній школі.

З часом, великий за складом педагогів та учнів, фортепіанний відділ (на кожному курсі навчалися 50-60 учнів), був поділений між двома завідувачами – А.І.Ребро та Ю.Й.Голембіовським. А вже потім дирекція визначила за потрібне знову об’єднати відділ під орудою Ю.Й.Голембіовського.

Юрій Йосипович Голембіовський належить до тих музикантів, які відстоювали високі естетичні, глибоко професійні принципи в формуванні творчої особистості своїх вихованців. Ці принципи стверджувалися і в спілкуванні з викладачами відділу. Людина інтелігентна, широко обізнана, він цурався будь-якої фальшивої інтонації у виконавських проявах своїх учнів. Рівновага, тактовність, делікатність, творчий пошук були притаманні йому протягом усього, нажаль, короткого життя. Всі негаразди, які траплялись у житті, він вважав за потрібне здолати в собі сам на сам, не обтяжуючи тих, хто знаходиться поряд. Завжди помічав, що коїться навкруги, не лишався байдужим, боляче реагував, якщо помічав несправедливість чи до себе, чи до своїх колег. Але обурення стримував, намагався цей душевний тягар не перекладати на інших людей. Особливо цінуєш ці якості, коли на собі відчуваєш усі складності та всю невдячність роботи з людьми, коли треба організовувати, контролювати, піклуватися, враховуючи характерні риси особистостей, з якими працюєш. І це – його школа. Тодішній директор А.Бондаренко запропонував мені та Л. Калініченко посади заступників завідуючого відділом. На мене поклали відповідальність за методичну роботу, на Лідію Василівну – навчально-виховну. Ю.Й.Голембіовський тримав у полі зору всі основні напрямки роботи, керував спокійно, без метушні, слухав учнів, постійно простежував їхній шлях. Він умів радіти з успіху не тільки своїх, але й чужих учнів. Пам’ятаю державний іспит, на якому моя учениця Т.Саулова зіграла «Колискову» Шопена. Він озирнувся назад, підняв до гори великий палець і цим було все сказано.

Це були дуже гарні роки. Завжди відчувала надійність, впевненість в тому, що є людина, яка творчо стежить за всіма процесами життя відділу і уважно за кожним з нас. Доручення він давав кожному, спираючись на індивідуальні можливості. Йому не можна було відмовити, хотілося виконувати його завдання якнайкраще. Для мене це було справжньою школою, хоча ми знали один одного давно…

Збірка статей
викладачів КДМУ ім. Р. М. Глієра.
Київ, 1993