Меню Закрити

Лідія Борисівна Шур

До 150-річчя Київського музичного училища в 2018 роцi
 
(21.11.1911 – 15.02.1992)
 

Лідія Борисівна Шур прожила складне, але й яскраве життя, тісно переплетене з життям країни у ХХ сторіччі. Початок її біографії був незвичайним: її батьки, лікарі за фахом, потрапили на фронти Першої світової війни, мати працювала в санітарному поїзді і взяла маленьку дівчинку з собою. Може, саме в ці страшні місяці формувався характер цієї самобутньої особистості, її людяність і терплячість, гордість і шляхетність, мудрість і непохитність.Музикою Лідія Борисівна почала займатися з 1923 року. Першим твором який, ще не знаючи нот, вона вивчила по слуху, була Балада №3 Ф.Шопена. Професор К.М.Михайлов був вражений грою юної піаністки на вступному іспиті, і взяв Лідію Борисівну до свого класу дитячого відділення Київської консерваторії. Надалі був Музично – драматичний інститут ім. М. В. Лисенка, який вона закінчила у 1930 році, а у 1934-1938 роках – аспірантура Київської консерваторії. І всі ці роки її керівником, її Вчителем був Костянтин Миколайович Михайлов. Фотоальбом з архіву Лідії Борисівни зберіг для нас свідоцтва теплих відносин метра і учениці, талант якої він оцінював дуже високо.

З 1934 року починається концертно-виконавська діяльність Л.Б.Шур, в цьому ж році вона отримує звання дипломанта на Всеукраїнському конкурсі виконавців, у 1937-1938 роках – звання лауреата І Всесоюзного конкурсу піаністів.

З початком Великої Вітчизняної війни Л.Б.Шур у складі концертних бригад виїздила на діючі фронти, до військових частин на Далекому Сході, Крайній Півночі. За цю роботу вона отримала грамоти від республіканського та союзного командування.

Її постійним партнером в концертах у воєнний період і багато років потому була Беба Притикіна – відома скрипалька, учениця Якова Самойловича Магазинера, лауреат Всесоюзного конкурсу 1937-1938 років; міцна дружба поєднувала цих блискучих музикантів і неординарних жінок все життя. У 1943 році, після повернення до Києва, Л.Б.Шур продовжила роботу як асистент К.М.Михайлова, у 1947 році отримала звання доцента по класу спеціального фортепіано і почала самостійну педагогічну роботу.

З 1952 року до останнього дня свого життя Л.Б.Шур працювала викладачем спеціального фортепіано Київського музичного училища. І всі ці роки Лідія Борисівна вела записи про виступи учнів на академічних концертах, іспитах – вступних, перевідних, державних! Записи вона вела у зошитах, їх в архіві Лідії Борисівни більше десяти, фіксувала все докладно, акуратно, з точністю науковця. Тут не просто записи, а ще й дуже влучні коментарі, вони – неоціненний методичний матеріал, який чекає на свого дослідника. А її фотоальбом! Це не просто історія однієї людини. Зі сторінок на нас дивляться сотні облич … У Лідії Борисівни було величезне коло спілкування: в альбомі ми бачимо фотографії початку ХХ сторіччя – це батьки Лідії Борисівни; фото 30-50 років – К.М.Михайлова, Святослава Ріхтера, Еміля Гілельса, М.Скорульського, Я.Цегляра, Б.Притикіної з дарчими написами; фото 60-80 років – це колеги по роботі в офіційній і домашній обстановці; сімейні фото.

Але найбільше в альбомі фотографій учнів. Всі – улюбленці і просто учні – віддячували їй теплом, доброю пам’яттю багато років після закінчення училища, писали листи, дарували фотографії своїх дітей, запрошували в гості, розповідали про свої проблеми …І вона для всіх була другом, порадником, авторитетом, ідеалом людини, вчителя.

Доброзичливість, уважність, повага до колег, іскристе почуття гумору, яке так елегантно знімало напругу у складних ситуаціях, енциклопедичне знання репертуару – ці риси Лідії Борисівни приваблювали до неї колег і учнів, викликали почуття поваги до Л.Б.Шур – людини і Л.Б.Шур – професіонала.

За роки роботи у консерваторії і училищі вона виховала більше 250 фахівців, створила свою фортепіанну школу, представники якої працюють у багатьох навчальних закладах світу, серед яких – Всеволод Большем (Данія), Вадим Рехліс (США), Олексій Молчанов (Чорногорія), Тетяна Яралянц (Ізраїль), Ілля Шепс (Німеччина); продовжують служіння музиці в Україні провідні викладачі Київської спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. М. В. Лисенка Ніна Найдич та Лариса Вакаріна; професор, заслужений діяч мистецтв України, завідувач кафедри спеціального фортепіано №2 Тетяна Рощина; заслужена артистка України, концертмейстер Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка Майя Шляпочник ; заслужена артистка України, солістка Національної філармонії України, доцент Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова Неліда Афанасьєва; у Київському інституті музики ім. Р.М.Глієра працюють проректор з творчої та навчально-виробничої роботи, заслужений діяч мистецтв України, доцент Мальвіна Зарудянська; начальник підготовчого відділення та відділу міжнародних зв’язків, заслужений працівник культури України, викладач-методист Ганна Смєхова; серед випускників Лідії Борисівни є і композитори: заслужений діяч мистецтв України, народний артист України, лауреат Державної премії імені Олександра Довженка Володимир Губа, Тарас Ященко (Німеччина), а також багато інших, хто концертують, чесно і самовіддано працюють у школах і вузах, та відомі в багатьох країнах світу.

Педагогічний внесок Лідії Борисівни у розвиток української фортепіанної школи мав би отримати безліч нагород від держави, адже її талант – це перлина у низці масштабних особистостей української музичної педагогіки. Цього, на жаль, не сталося, але Лідія Борисівна отримала найвищу для людини нагороду – щиросердну любов, нескінченну вдячність всіх, хто мав щастя спілкування з нею, кому вона дарувала тепло своєї душі, свій талант і знання, в чиїх серцях про неї зберігається світла пам’ять.

З 1992 року на кожен день народження Л.Б.Шур – 21 листопада в КІМ ім. Р. М. Глієра відбуваються вечори її пам’яті. Всі ці роки їх організовують учні Лідії Борисівни, які працювали – Тетяна Кушніренко, Ігор Зубенко, Олександр Поляченко – та ті, хто сьогодні працюють на фортепіанному відділі – Мальвіна Зарудянська, Ганна Смєхова, а також заступник директора ДМШ №3 ім. В. С. Косенка Наталія Шуригіна. У класі № 8 КІМ ім. Р. М. Глієра зберігається частина архіву Лідії Борисівни, і ми маємо дякувати за це Ганні Михайлівні Смєховій, яка за дозволом родичів Лідії Борисівни перевезла ноти, декілька фотоальбомів, афіші, зошити із записами, окремі документи, впорядковані Тетяною Спиридонівною Кушніренко.

У 2008 році вийшла з друку книга «Лидия Борисовна Шур в воспоминаниях учеников и коллег». Цей авторський проект Ганни Смєхової, презентує спогади 76 музикантів, величезну кількість архівних фото. Також, зусиллями Г. Смєхової клас №8, в якому працювала Л.Б.Шур, прикрашають три стенди, що розповідають про життя славетного музиканта. У 2012 році до 100-річного ювілею Лідії Борисівни за пропозицією завідуючої відділом Л. Ковтюх був започаткований студентський конкурс піаністів пам’яті Л.Б.Шур.

Рояль Л.Б.Шур був переданий Київському інституту музики ім.Р.М.Глієра і установлений в класі № 9. Наразі інструмент знаходиться в студії FM «Аристократи» і часто звучить у програмах класичної музики. 2006 року на кошти Міжнародного благодійного фонду конкурсу Володимира Горовиця в класі № 8 відкрито меморіальну дошку на честь Лідії Борисівни Шур.

х х х

Л.Б.Шур
Воспоминания о моем Учителе

Материал был подготовлен в 1967-68 году к 100-летию Киевского музыкального училища

К. Н. Михайлов родился в 1882 году в г. Кролевец на Украине в семье врача. В четырехлетнем возрасте К.Н.* переехал с семьей в Киев. В 1907 г. Конст. Ник. окончил университет (юридический факультет), в том же году окончил музыкальное училище по классу фортепиано у В .В. Пухальского, и с этого же года начинается его педагогическая работа. В 1913 г. К. Н. экстерном окончил Петербургскую консерваторию.

В 1913 году окончательно был решен вопрос об организации в Киеве консерватории. Директором консерватории был назначен В. В. Пухальский. Конст. Ник. был приглашен на работу в консерваторию старшим ординарным преподавателем, причем в этом звании он был единственным. Я подчеркиваю это, т.к. по существующим тогда званиям были «профессора» и «ординарные преподаватели», а старший – это как сейчас доцент. На открытии консерватории К.Н. делал доклад об истории музыкального училища, а на торжественном концерте играл концерт Г. А. Бобинского (педагога музыкального училища, пианиста и композитора).

К началу нового учебного года Киевской консерватории предстояло избрать директора, т.к. В. В. Пухальский в связи с плохим состоянием здоровья не мог продолжить эту трудную работу и заявил о своей отставке. Директором был избран Р. М. Глиэр, а его заместителем (по существовавшей тогда номенклатуре – инспектором) К. Н. Михайлов. С тех пор К. Н. бессменно занимал в Киевской консерватории руководящие должности: с 1922 по 1926 г. был директором, а с 1927 г. – заместителем директора, много лет возглавлял художественный совет.

Человек большой культуры, широкого кругозора, он был активным общественным деятелем, занимался вопросами организации советского музыкального образования, участвовал в составлении новых учебных программ, способствовал становлению новых методов преподавания. Особое внимание К. Н. уделял организации детского музыкального воспитания в Украине, именно ему принадлежит идея организации музыкальных десятилеток. К. Н. много времени уделял редактированию пьес, особенно украинских композиторов – «24 детских пьесы» В.С. Косенко, «10 детских пьес» И. А. Виленского и др., а последние годы и сам сочинял пьесы для младших классов.

Общение и большая дружба связывала К. Н. Михайлова такими крупнейшими музыкальными деятелями как: Глазунов, Глиэр, Степовой, Нейгауз, Гольденвейзер, Фейнберг, Николаев. В классе у К. Н. часто можно было услышать произведения Чайковского, Рахманинова, Метнера, Скрябина, а Глазунова (вариации, концерты, сонаты и разные мелкие пьесы) играли обязательно.

Помню такой случай: приехал в Киев А. К. Глазунов дирижировать концертом из своих произведений. В программе должен быть скрипичный концерт, но кто его играет? Незадолго до этого К. Н. был в Одессе и слушал там Д. Ойстраха. Он рассказал об этом Глазунову, но тот и слышать не хотел, говоря «кто его знает, молод, рискованно…» К. Н. со свойственной ему настойчивостью все-таки убедил Глазунова. Вызвали из Одессы Ойстраха, он сыграл Глазунову концерт и тот пришел в восторг. Таким образом, К. Н. дал «путевку в жизнь» ныне всемирно известному скрипачу, народному артисту СССР Д. Ойстраху.

Надо сказать, что работоспособность у К. Н. была просто сверхъестественная: имея огромный класс (когда я училась, было до 40 человек!), он успевал выступать в камерных концертах, заниматься разными административными делами. Принимая активное участие во всей музыкальной жизни города, он часто устраивал концерты учеников своего класса, как тематические, так и сборные, до последних дней своей жизни посещал все концерты и нас, с детства, этому учил.

Как педагог К. Н. был очень требователен и настойчив, но умел считаться с индивидуальностью каждого ученика, студента. Очень умело и, как говорится, «в точку» выбирал репертуар. Всегда в классе было много народу т.к. свободное от занятий время всем нам было интересно слушать уроки своих товарищей. К. Н. уделял много внимания технике в узком смысле слова, но главной задачей было художественное прочтение текста, он воспитывал учащегося «крупным планом», частности же были на втором плане. К. Н. – музыкант широчайшей эрудиции, блестяще знал литературу, языки. Обладая неистощимым юмором, умел «зацепить» ученика острым, даже иногда едким словом, уроки всегда проходили очень интересно, на приподнятом тонусе. К. Н. Михайлов внес большой вклад в дело развития музыкальной культуры в нашей страны, за что был отмечен орденами и медалями, ему было присвоено звание «заслуженного деятеля искусств Украины».

*В тексте сохранены авторские сокращения имени Константина Николаевича Михайлова.

х х х

Г. КУРКОВСЬКИЙ,

кандидат мистецтвознавства

«МИТЕЦЬ І ПЕДАГОГ»

У Київському музичному училищі ім. Р. Глієра відбувся вечір, присвячений 70—річчю від дня народження відомої української радянської піаністки і педагога, доцента Лідії Борисівни Шур. Близько сорока років віддає вона свій яскравий талант вихованню молодих музикантів. Її учнів відзначає високий професіоналізм, своєрідність виконавського почерку, прагнення до постійного вдосконалення.

Розквіт таланту Л. Шур припадає на 30-ті роки – період становлення та бурхливого розвитку радянського фортепіанного виконавства, представленого іменами таких майстрів, як О. Гольденвейзер, К. Ігумнов, Г. Нейгауз, В. Софроницький, Л. Оборін.

У 1935 році молода солістка Київської філармонії була удостоєна диплома на першому Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців, а в 1937-му році стала лауреатом Всесоюзного конкурсу піаністів.

«Видзначаючись винятковими віртуозними даними, – писав видатний радянський піаніст Я. Флієр, – Л. Шур водночас є своєрідним і тонким інтерпретатором, який уміє захопити слухачів внутрішнім темпераментом і досконалістю виконавського стилю». Лауреат Ленінської премії, народний артист СРСР Д. Ойстрах, з яким Лідію Борисівну зв’язувала багаторічна дружба, говорив про неї як про вдумливого музиканта, який невтомно працює над собою.

Спілкування з видатними майстрами – О. Гольденвейзером, Г. Нейгаузом, Е. Гілельсом, С. Кнушевицьким, Л. Оборіним, Я. Флієром та іншими – мало великий вплив на виконавську й педагогічну діяльність молодої піаністки. В роки Великої Вітчизняної війни Лідія Шур, виконуючи свій патріотичний обов’язок, виїжджає з групою артистів на фронт, дає численні концерти у військових частинах і госпіталях. Вона здійснює иакож поїздки по Сибіру, Чукотці, Середній Азії, працюючи у так званій «Бригаді жіночої творчості» Всесоюзного державного концертного об’єднання.

Виконавський досвід, професіоналізм, мистецька зрілість, ясне усвідомлення своїх творчих завдань стали передумовою педагогічної діяльності Лідії Шур. Працюючи з молодими музикантами, вона не просто вчить фахово грати на роялі, а виховує художню особистість, спонукає самостійно мислити, творчо вирішувати різноманітні завдання. При цьому міцно спирається на традиції вітчизняної фортепіанної школи.

Безкорисливість, прагнення поділитися своїми знаннями й досвідом з колегами, постійна допомога молодим, доброзичливість і демократичність – ось ті риси, що забезпечили Л. Шур повагу, авторитет і визнання серед широких кіл музично-педагогічної громадськості України.

Газета «Культура і життя», орган Міністерства культури Української РСР і Республіканського комітету профспілки робітників культури, грудень 1981 рік.