Морозним ранком 21 січня 1868 року мешканці вулиці Малої Житомирської, що піднімалася від Хрещатицької площі[1] до Святої Софії, стали свідками урочистої події. Біля триповерхового будинку (за номером 7) купця Василя Гладіна збирався й поступово збільшувався натовп. Серед прибулих помітили поважних киян на чолі з цивільним губернатором Києва Михайлом Костянтиновичем Катаказі[2]. Звучали промови. Кульмінацією цієї події став молебень, який прочитав настоятель церкви університету св. Володимира отець Назарій Фаворович. Будинок окропили святою водою. А через три дні, завдяки статті в газеті «Киевлянин»[3], про цю подію дізнався весь Київ. Так було відзначено народження Київського музичного училища, історія якого триває і донині.

Спроби створити осередки музичної освіти за професійною спрямованістю здійснювали й раніше різні музичні організації, які виникали і зникали, не маючи «високої» підтримки: «Філармонічна академія» (1833), «Симфонічне товариство любителів музики і співу» (1848), «Філармонічне товариство» за участі артистів, співаків, куплетистів, учителів музики (наприкінці 1850‑х) тощо[4]. Утім, реальна нагода здійснити це випала лише після того, як у Петербурзі створили Російське музичне товариство (РМТ, 1859), у статуті якого йшлося про намір відкрити відділення в усій Російській імперії та музичні класи при них, училища й консерваторії. Київ став першим містом (після імперських столиць — Петербурга й Москви), у якому 1863 року було відкрито відділення РМТ[5]. Це радикально змінило музичний статус Києва, сприяло перетворенню його на впливовий музичний центр — третій за значенням в імперії (після Петербурга і Москви).

Київ завжди славився як музичне місто. «Майже всі прошарки нашого суспільства <…> вважають музику так само необхідною в житті, як і матеріальну складову», — писали в «Киевских губернских ведомостях» 1845 року[6]. У музичному житті Києва 1840–1850‑х років представлені всі його «регістри»: світське і духовне, повсякдення і свята, дозвілля та інтелектуальні заняття. Київ славився своїми церковними хорами, у численних київських садах і парках улітку грали полкові оркестри. На сцені міського театру трупи, змінюючи одна одну, ставили часом і оперні вистави (серед них — «Мельник — чаклун, дурисвіт і сват» Олександра Аблесімова — Михайла Соколовського, «Аскольдова могила» Олексія Верстовського, «Дністровська русалка» — польська переробка опер Фердинанда Кауера й «Леста, дніпровська русалка» Степана Давидова, «Норма» Вінченцо Белліні, «Водовоз» («Два дні») Луїджі Керубіні, «Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні, «Німа з Портичі» і «Фра-Дияволо» Франсуа Обера). Балетну антрепризу протягом 1849–1856 років тримав французький балетмейстер і танцівник Моріс Піон (Maurice Pion). Були в Києві й «концертні сезони» — під час щорічного Богоявленського ярмарку, який своєю широкою аудиторією приваблював гастролерів, зокрема Ференца Ліста (1847), Жозефа Серве (неодноразово), братів Юзефа й Генрика Венявських, Адольфа фон Гензельта[7].

На початку діяльності РМТ у Києві його соціальну і фахову інфраструктуру багато в чому визначав статус університетського міста. Інтелектуальною елітою тут були професори Університету Святого Володимира і Духовної академії, а також учителі гімназій та Інституту шляхетних дівчат. Газети постійно анонсували платні публічні лекції з різних галузей знань і публічні захисти дисертацій.

У місті любили читати: тут було кілька книжкових крамниць, при них — бібліотеки (1866 року було відкрито й міську Публічну бібліотеку); 1863 року видавали дві постійні газети — «Киевские губернские ведомости» (1838–1917) та «Киевский теле­граф» (1859–1876).

Серед учителів музики було кілька десятків музикантів, які викладали в усіх навчальних закладах. Крім того, музичну ауру Києва творили — поряд з українськими й російськими музикантами — представники різних національностей: чехи, угорці, італійці, німці. Одні давали концерти під час гастролей, інші залишалися, знаходили тут свою другу батьківщину, родичалися з місцевою знаттю, зокрема родини Каульфусів, Ригельманів (пов’язані родинними зв’язками з Лизогубами й Галаганами), Мезенкампфів (дали мистецтву знамениту співачку Олександру Сантагано-Горчакову) та ін. Німецька діаспора була найчисельнішою і постійно поповнювалась. Чималий внесок належав лютеранській громаді. Вона мала власне музичне училище і співоче товариство «Kijewer Gesangferein», любительський хор та оркестр, які виступали з концертами, зокрема й доброчинними, на користь незаможних киян.

Історію утворення Київського відділення РМТ досі не з’ясовано остаточно. У ній є й «детективні» моменти: першу ініціативну групу, яка оголосила про намір створити в Києві відділення РМТ і спілкувалася з цього приводу з петербурзькою дирекцією, було усунуто від справ, натомість про свій пріоритет заявили інші особи. Маючи високий соціальний статус, вони зуміли утвердитися в суспільній свідомості як батьки-засновники, а справжніх ініціаторів змусили «замовкнути», а часом (не без допомоги преси) піддавали дифамації. Врешті, було відтворено ту зручну картину подій, що відображена у працях найперших історіографів Київського відділення — Миколи Богданова[8] і Йосипа Миклашевського[9]. Більш повне уявлення вдалося скласти лише в наш час завдяки вивченню документів, що зберігаються в петербурзьких архівах: листування з Дирекцією РМТ, звіти Київського відділення тощо[10].

У липні 1862 року в Києві було створено гурток музикантів-любителів із різночинної інтелігенції, його ініціатор та організатор — штабскапітан Яків Спіглазов. Збиралися в його квартирі двічі на тиждень, спочатку переважно для хорових співів. У гуртку були такі відомі в Києві музиканти, як скрипаль Станіслав Таборовський[11], Василь Вілінський[12], на той час студент. Керували любительським хором викладачі музики з Інституту шляхетних дівчат: Бернгард Каульфус[13], диригент Сальватор
Сабателлі[14], композитор, диригент і критик Марцелій Ясінський[15].

Із власної ініціативи чи за дорученням гуртка Яків Спіглазов пише 12 березня 1863 року Василю Кологривову про діяльність гуртка і його мету. «Ми прагнули б не більше й не менше, як бути Відділенням С.-Петербурзького музичного Товариства. Але перед нами постають труднощі — як досягти цього й отримати формальне затвердження, себто статут. Бути відкритим полем для всіх талантів … — ось програма, яку наше товариство обрало для себе. Дозвольте сподіватися, що Ви не позбавите нас своїх порад для подальших наших дій і звернетеся до нашого Генерал-губернатора щодо покровительства у цій справі»[16].

У наступних листах Спіглазов повідомляє про заходи для зміцнення фінансового становища майбутнього відділення: платні вистава і два концерти[17], у програмі яких були виконані Друга симфонія Бетховена і «Шотландська» симфонія Мендельсона,
а також українські народні пісні. Цікаво, що серед учасників був і Микола Лисенко, на той час студент Київського університету. Петербурзький комітет директорів РМТ діяльно відгукнувся на прохання київських любителів, надіславши статут товариства з пропозицією призначити уповноважених[18]. Дирекція обіцяла просити велику княгиню Олену Павлівну посприяти новому відділенню. На пропозицію очолити організацію[19], Яків Спіглазов, вважаючи себе любителем, а не музикантом, запропонував кандидатуру віце-губернатора Петра Селецького. Уповноваженими стали: «камер-юнкер Голубцов, артист Таборовський, артист Сабателлі, студент Вілінський, штабс-капітан Спіглазов»[20].

Петро Селецький погодився, але із застереженням, що «діяльності своєї він, зважаючи на багато інших занять, не обіцяє, і попервах усе, що він може зробити, так це <…> просити генерал-губернатора дозволити розпочати збори шанувальників музики»[21]. Однак Микола Анненков[22] відмовив, посилаючись, як він висловився, на «часи смути», і Селецький порадив Спіглазову облишити подальші клопоти. Отримавши листа великої княгині Олени Павлівни з проханням сприяти Київському відділенню, Анненков надав дозвіл сформувати товариство, і тоді Селецький знову згадав про ініціативу Спіглазова. Ігноруючи вже обрану і затверджену в Петербурзі дирекцію, він розпочав обрання нових директорів, якими стали: Петро Селецький, Федір Федорович Вітте (дійсний статський радник, попечитель Київського навчального округу), Володимир Іванович Бутович (київський повітовий предводитель дворянства), Микола Аркадійович Рігельман (член губернського присутствія в селянських справах), Роберт Августович Пфеніг (викладач музики в Інституті шляхетних дівчат).

Як бачимо, тут немає жодного з колишніх уповноважених[23]. Спіглазова, який узяв на себе весь клопіт і витратив у зв’язку з цим значні кошти[24], було повністю усунуто від справ. Звісно, він глибоко образився і за себе, і за колеґ[25].

Ситуація ускладнювалася тим, що далеко не всі з новообраних директорів
(та й просто членів Товариства) орієнтувалися в суті справи і щиро вважали Селецького засновником Київського відділення[26]. Петербурзька дирекція намагалася втрутитися, запитувала, «на якій підставі усунуто від справ Спіглазова», і просила Селецького «владнати всі непорозуміння … миролюбно»[27]. Натомість Селецький у листі-відповіді дезавуював роль Спіглазова у створенні Товариства («нічого в організації товариства не зробив», а тому «домовленості зі Спіглазовим тепер неможливі»[28]) і не сумнівався
у правомірності своїх дій, оскільки їх санкціонував генерал-губернатор[29]. Нарешті,
петербурзька дирекція вирішила за найкраще пригальмувати цю історію (адже найголовніше, що відділення створене!) і визнала новообрану київську дирекцію[30].

Спіглазов не одразу змирився з «відставкою»[31], однак сили були нерівні. До того ж, до справи долучилася преса, яка зусиллями оглядачів (особливо Федора Ромера[32]) здійснила ще одну метаморфозу: головним фігурантом у створенні Київського відділення став Пфеніг. І якщо у статтях 1864 року ще побіжно згадували, не називаючи імені, декого з тих, хто намагався організувати музичне товариство (повністю його «замовчати» не можна, адже події надто свіжі, хтось може пам’ятати їх)[33], то вже через рік вважали, що Київське відділення зобов’язане появою Пфенігу і лише йому:
«Німець-музикант, який віддавна мешкає в Росії і ознайомився з творами російських композиторів, палко відданий своїй справі, зважився створити в Києві товариство музикантів, щоб розвинути в публіці та в самих членах товариства розуміння вишуканого, по змозі, правильний погляд на мистецтво й ознайомити зі своєю, росій­ською музикою [!][34].

Нарешті, 1868 року Ромер остаточно дискредитував Спіглазова перед киянами, звинувачуючи його (не прямо, звісно, але це легко прочитується між рядками) у при­власненні коштів, зібраних 1862 року для організації концертів на користь майбутнього товариства. Ромер пише: «Отже, уся справа остаточно загинула. Минув майже рік.
У Петербурзі думали, що в нас і справді є щось подібне до музичного товариства, але столичні оптимісти помилялися: нічого не було»[35]. І врятував справу, за Ромером, звісно, Пфеніг, «цей добровільний мученик заради слави російського мистецтва»[36]. Ромер знову-таки не називає імені Спіглазова, а лише — «одна не зовсім не відома
в Києві особа (і треба зауважити — абсолютно не обізнана в музиці)». Однак остання фраза не лишає сумніву, про кого йдеться: «Увагу пана головного розпорядника [тих концертів] у той час повністю поглинула фотографія, яку він щойно відкрив»[37].

Тепер складно сказати, наскільки обізнаний був Ромер із подіями шестирічної давнини або з чиїх слів писав про них. Чи справді були підстави звинувачувати Спіглазова, чи це була чистісінька інсинуація, і Спіглазов став жертвою боротьби «ворожих … дріб’язкових самолюбств», яку він передбачав[38]. Та хоч би як ми трактували наміри Спіглазова, зрозуміло одне: саме він розпочав процес формування Київського відділення РМТ, зокрема перемовини з петербурзькою дирекцією, у результаті яких воно мало найвище заступництво й реальну можливість існувати[39].

Хто ж очолив Київське відділення РМТ?

Петро Селецький (1821–1880) перебував на посаді голови до 1872 року. Відомий в аристократичних колах як музикант-любитель, він був високої думки про свої здібності: «Я <…> вельми виразно грав на фортепіано й віолончелі[40], мав чудовий талант до музичних імпровізацій і непогано співав»[41]. На початку 1840‑х років, закінчивши Київський університет, він удосконалював майстерність за кордоном і був, як пише
у «Записках», запанібрата з багатьма відомими музикантами: Лістом, Мендельсоном, Вагнером та іншими. У зв’язку з цим постає запитання: якщо Селецький аж так товаришував із Лістом («Із безлічі молодих людей, які в той час оточували Ліста, він особливо був прихильним до мене»[42]), то чому його немає поряд з Лістом під час гастролей композитора в Києві 1847 року? Селецький повернувся до Києва з-за кордону 1844 року. 22 вересня 1846 року 25‑річного титулярного радника Селецького підвищили до звання камер-юнкера двору Його імператорської величності[43]. Далі він активно просувався по службі, а наприкінці отримав звання гофмейстера найвищого двору, чин таємного радника і посаду губернського предводителя дворянства[44]. Можливо, будучи державним чиновником і дбаючи про кар’єру, він не хотів компрометувати себе знайомством з «тапером» (так називала Ліста петербурзька «Литературная газета»[45]), за яким у Києві було встановлено поліцейський нагляд[46]. Принаймні, у пам’яті киян Селецький не закарбувався як найближчий друг Ліста, інакше це було б відображено
в газетних публікаціях (рецензіях на виконання творів Селецького[47], некрологах). Тому єдиним свідченням тісної дружби з Лістом («ми зблизилися, і я щодня бував у нього зранку») є слова Селецького[48].

Микола Рігельман (1817–1888) не раз був у складі дирекції (1863–1871, 1880–1882), а протягом 1882–1888 років очолював Київське відділення[49]. Він навчався в Московському університеті (філософський факультет), далі вдосконалювався за кордоном, а 1847 року (за іншими даними — 1845) переїхав до Києва. Був знайомий з Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, що вплинуло на формування його національно-демократичних поглядів, щоправда, з віком вони змінилися[50]. Музикант-любитель, він непогано грав на фортепіано, і його будинок у Києві був своєрідним музичним салоном, де «до самої його смерті … любителі квартетної гри вправлялися в музиці, а заїжджі артисти мали в нього найщиріший прийом»[51]. Помітна постать
у київському культурному середовищі, «відомий покровитель мистецтва й трудівник»[52], він протягом кількох років був директором училищ Київської губернії, директором Другої київської гімназії, членом Археографічної комісії при київському генерал-губернаторі (мав опубліковані праці), головою Київського слов’янського доброчинного товариства[53]. Дослужився до статського радника.

Сучасники згадують, що Рігельман «вирізнявся схильністю до серйозної бесіди»[54]. За спогадами Миколи Богданова, «найкращою характеристикою системи дій Миколи Аркадійовича Рігельмана як голови [РМТ] є слова: “повільно, але правильно”»[55].
У музичних уподобаннях він був, на жаль, досить консервативним, і є припущення, що єдина розгромна рецензія на київські концерти Ліста 1847 року (на тлі інших, захоплених) належала саме йому[56]. І Петро Селецький, і Микола Рігельман, як і Федір Вітте й Володимир Бутович[57], вважали себе знавцями, та насправді були обізнані в музиці на любительському рівні. Єдиним професійним музикантом у складі першої дирекції був добре відомий у музичних колах Києва Роберт Пфеніг (1824–1898). Уперше його ім’я згадано 1853 року (був учителем «італійського співу» в Інституті шляхетних дівчат до 1868 року)[58]. У 1854 році «Киевские губернские ведомости» повідомили про «музичний вечір на користь поранених під Калафатом», під час якого було виконано «Патріотичну пісню» Пфеніга (на вимогу публіки її повторили) і його ж увертюру на тему «Боже, Царя храни»[59]. Від кінця 1850‑х років він також служив у Володимирському кадетському корпусі: керував симфонічним оркестром, вів клас співу, фортепіано, духових інструментів[60]. Сучасники характеризували Пфеніга по-різному: Яків Спіглазов — як «найбездарнішого й найнезугарнішого пана»[61], Микола Богданов — як «пристрасно відданого музичному мистецтву, з теоретичним знанням, неймовірно рухливого і дієвого <…> палкого любителя класичної німецької музики»[62].

Де Роберт Пфеніг здобув музичну освіту, з’ясувати не вдалося. Вочевидь, він мав досить серйозну кваліфікацію, адже писав твори різних жанрів, їх часто виконували в концертах Київського відділення[63]. Серед його творів — квартети в моцартівському стилі й навіть опера «Тарас Бульба» (не виконувалась)[64], їх видавали[65]. Імовірно, вони були радше наслідувальні і не мали органічного зв’язку з українською тематикою
та фольклором. Скажімо, популярний романс «Скажи ж мені правду», який у деяких джерелах називають мало не народною піснею, насправді не має ознак української пісенності і цілком витриманий у стилістиці побутового романсу першої третини XIX століття (у мелодії — секстовий початок V–III ступені, розспівані групето, характерні каданси IV–VI–VII–I, млосні хроматизми, розкладені акорди в супроводі)[66].

Обов’язком Пфеніга як директора з музичної частини Відділення було складання програм концертів, їх організація, запрошення виконавців, у перші роки він і сам брав участь в ансамблях, часом виступав і як диригент. Труднощів, звісно, було чимало: спочатку Київське відділення не мало ні власного приміщення, ні оркестру, ні хору, ні нот, ні фінансів. У перший рік його матеріальна база спиралась тільки на членські внески (5 крб. за річний квиток на зібрання РМТ) і кошти від продажу квитків на концерти (вартість квитка — 1 крб.)[67]. Міська дума не лише не допомагала Товариству, а нерідко й обмежувала кількість концертів на сезон, збільшувала плату за орендну зали для концертів[68]. Для концертів Київського відділення РМТ актові зали надавали Перша
і Друга київські гімназії[69]. Петербурзька дирекція допомагала нотами, спробами вплинути на міську адміністрацію[70]. Для участі в симфонічних концертах залучали музикантів оркестру князя Павла Лопухіна[71], доповнюючи інструменталістами-аматорами. У перші роки оркестр очолювали А. І. Клеффель та Василь Вілінський, які мали успіх у слухачів.

Клеффель[72] у звіті за 1863/1864 рік зазначений як «співробітник» поряд із А. І. Водольським та Бернгардом Каульфусом. Серед творів, які виконував Клеффель не лише на концертах РМТ, були: «Юпітер» В. А. Моцарта, П’ята симфонія (можливо, київська прем’єра) та увертюра до «Фіделіо» Людвіга Бетховена, «Stabat Mater»
Джоаккіно Россіні, «Пустеля» Фердинанда Давіда, номери з увертюри «Сон літньої ночі» Фелікса Мендельсона, увертюри Ріхарда Вагнера[73]. У критичних відгуках його «досвідчена та відмінна дирекція»[74] здобула високу оцінку. Один із рецензентів писав: «Подякуймо п. Клеффелю за розумну й зі смаком складену програму, а також за старанне виконання»[75]. В. Вілінський, який очолював оркестр російської опери й виступав з ним у концертах РМТ, за відгуками преси, «керував оркестром з великим запалом, який він уміє передати підвладній йому армії»[76].

Відсутність сталого оркестрового складу дуже впливала на якість виконання. «Але що накажете робити, — писали в газеті “Киевлянин”, — з такими любителями, які можуть виконувати партію будь-якого інструмента в оркестрі й тим поповнити його, але не сядуть в оркестр, побоюючись принизити свою гідність сидінням у ряду з простими музикантами, або пориваючись тільки розігрувати соло з прописом свого імені на афіші»[77]. Часом Пфеніг, «приходячи на репетиції, мав задоволення чекати на деяких любителів та любительок від 4 годин до 6, і вислуховувати повчання в такому дусі, що рахувати на 3/6 або на 2/4 — абсолютно однаково. Мовляв, і 3/6 — половина, і 2/4 — теж половина»[78].

Публіка ставилася до нової справи з недовірою, концерти відвідували рідко, і в газетних відгуках часто писали: «На жаль, у минулий концерт театр був порожній, і збір навряд чи покрив видатки на освітлення»[79]; або про симфонічне зібрання, а якому виконували «Пустелю» Давіда: «Ця п’єса становила пустелю в пустелі: крім п’яти лож і кількох крісел, що їх узяли справжні любителі музики, інші місця були не зайняті»[80]. Таку відвідуваність деякі рецензенти пояснювали високими цінами за вхід: «Для нас, профанів, неуспіх концертів пояснюється значно простіше: на перший концерт [тобто перший у сезоні 1864/1865. О. З.] було встановлено надмірні ціни <…> На другий концерт ціни були хоч і нижчі, але все-таки для таких концертів дуже високі, щоб розраховувати на масу»[81]. Дехто пояснював відсутність успіху у виконанні концертного рівня недостатньою культурою слухачів: «Музику виконують серйозну (катеринкових мотивів «Травіати» не почуєш), гарних солістів дуже мало, особа, яка керує всім, не виписана, не закордонна. <…> Яке вже тут може бути співчуття? Чи не значно простіше приховати власне невігластво байдужою насмішкою або великосвітським презирством? Ми, мовляв, чули дещо краще: «Коли в Петербурзі співав Рубіні…», «Вагнер мені й каже: послухай, Серьожа…», «Я таки за Бозіо сильно упадав…». Чи ви розумієте, який строгий музичний смак має бути в київського пана, який за самою Бозіо волочився!»[82].

Щоб не відлякувати мало підготованих слухачів надто «серйозною» для них музикою, Пфеніг залучав у програму концертів популярні салонні п’єси, а циклічні твори «розосереджував»: між окремими частинами давав виконання інших творів[83]. Петербурзька дирекція час від часу нагадувала, що потрібно дотримуватися завдань Товариства[84], докоряла Пфенігу за виконання п’єс, подібних до хору Ріхарда Жене «Італійський салат», текст якого був складений із музичних термінів[85].

Із часом якість концертів поступово покращувалася багато в чому завдяки залученню талановитих музикантів: Миколи Лисенка[86], Станіслава Таборовського[87], Василя Вілінського, А. І. Водольського[88]. «Дай Боже РМТ побільше таких виконавців, як пп. Лисенко і Водольський», — писали в газетах[89]. У програмах були твори Бетховена («Коріолан», «Егмонт», Третій фортепіанний концерт[90], частини з Першої, Другої, П’ятої та Шостої симфоній, ансамблі, сонати), Моцарта (увертюри до опер «Дон Жуан», «Фіґаро», «Чарівна флейта» та ін.), Глінки (уривки з опер, романси, «Арагонська
хота»), Даргомижського («Малоросійський козачок», романси), а також твори Баха, Гайдна, Мендельсона, Меєрбера, Шумана, Шопена, Ліста, уривки з «Рогнєди» Сєрова, хори Ломакіна.

І хоча не все вдавалося, у пресі дедалі частіше можна було прочитати доброзичливі відгуки[91], а концертні зали почали заповнюватися: «Київська публіка тепер, вочевидь, має настрій до музики, судячи з того, що зала дворянського зібрання, у якій тричі поспіль відбувались концерти, тричі поспіль була повна слухачів, чого не було в музичному сезоні минулого року»[92].

З появою в Києві постійної Російської опери, що також було заслугою РМТ,
Відділення отримало нові можливості для своєї діяльності. За дорученням дирекції Пфеніг надіслав доповідну записку генерал-губернатору Олександру Безаку[93] із клопотанням про «заснування в Києві російської опери»[94], перший сезон якої відкрився 27 жовтня 1867 року виставою «Аскольдова могила»[95]. А через три місяці петербурзька дирекція відрядила до Києва Андрія Фамінцина «для збирання даних про становище товариства й опери <…> прагнучи [їхнього] поєднання <…> для взаємодопомоги обох організацій»[96]. Завдяки Фамінцину було розроблено вигідні для РМТ умови та досягнуто згоди, відповідно до яких:

1. 1. Оркестр театру протягом зимового сезону (від 1вересня до початку сиропусного тижня) безкоштовно брав участь у п’яти концертах РМТ (щосуботи) і проводив дві репетиції до кожного концерту (по три години кожна, від 10ранку, одна в суботу й друга в четвер або п’ятницю). Приміщення театру надавалося для цих концертів
   та репетицій безкоштовно, за винятком витрат на вечори (освітлення, друк і розсилання афіш, оголошення, квитки та плата касирові по п’ять карбованців за концерт, якщо це буде театральний касир).
2. 2. Усіх солістів російської опери вважати членами-виконавцями Київського відділення РМТ.
3. 3. Дирекція театру зобов’язана докласти зусиль, щоб переконати оркестр брати участь в інших п’яти концертах під час Великого посту, по можливості, за помірну плату, що не перевищує сорок карбованців за концерт.
4. 4. Театр може бути надано Товариству і під час Великого посту, проте тоді витрати на вечори буде збільшено.
5. 5. Директору Товариства з музичної частини в театрі буде надано безкоштовне крісло, учням музичної школи — ложу (за наявності вільної).
6. 6. Випускники школи перші користуються вакансіями в театральному хорі й оркестрі[97].

У цей час (18.01.1868) саме розпочалися заняття в щойно відкритій музичній школі РМТ (фактично, училищі, але офіційно вона стала так називатися лише з 1883 року[98]), її перший директор — Роберт Пфеніг[99].

Відповідно до навчальної програми, опублікованої в газеті «Киевлянин» (13.01.1868), до школи приймали «осіб будь-яких звань, статі й віку» зі щорічною сплатою 50 карбованців. П’ять відділень школи вели такі викладачі: теорії музики — Йосип Шадек[100], фортепіано — Бернгард Каульфус, скрипки — А. І. Водольський[101], віолон­челі — Максим Поляничевський[102], співу — Роберт Пфеніг. «Кожен предмет викладали двічі на тиждень від півтори до двох годин», передбачено «… клас спільної гри на різних інструментах. <…> Учні, зобов’язані проходити весь курс школи, вивчаючи, крім предмета чи інструмента, який вони спеціально обрали, ще такі: а) елементарний курс теорії; б) фортепіанну гру; в) історію музики; г) хоровий спів».

Пфенігу довелося очолювати школу в найважчі роки її становлення: не було власного приміщення, коштів. Для її відкриття організували збір коштів за передплатою[103], провели благодійний концерт на користь майбутнього навчального закладу (10.03.1868), тисячу карбованців для винайму помешкання в будинку Гладіна подарував Товариству генерал-губернатор Безак[104]. У лютому 1868 року віце-голова РМТ князь Дмитро Оболенський повідомив дирекції Київського відділення, що велика княгиня Олена Павлівна «… жертвує на користь Київського Музичного товариства концертний флігель [тут: флюґель. О. З.], який буде вислано до Києва, щойно налагодиться дорога, і благоволить жертвувати з 15 лютого ц. р. на користь того ж Товариства щорічно тисячу карбованців, щоб із зазначеної суми видавати диригенту щорічних десяти концертів по п’ятдесят карбованців за кожен концерт і директору музичної школи п’ятсот карбованців на рік. Окрім того, Її Величність бере на свій кошт двох стипендіатів Київської музичної школи; на ці стипендії має навчатися у школі молодь, яка має природний талант»[105].

У першому півріччі у школі було лише 10 учнів (двоє — діти директора[106]), а вже наступного року — 23, до 1874 року — 104.

Переломним в історії Київського відділення РМТ став сезон 1869/1870, коли
до Києва приїхав Василь Кологривов[107]. Дирекція Київського відділення одностайно обрала його своїм членом, але Кологривов «відмовився від запропонованих йому посад, зважаючи на свою занятість, проте, бажаючи бути корисним Музичному товариству, погодився брати участь у зборах товариства й допомагати йому порадами, а тому вирішили запросити п. Кологривова брати участь у всіх засіданнях товариства як співробітника з правом голосу»[108].

Звісно, Кологривов не обмежився порадами і долучався до всіх справ Відділення[109]. Завдяки йому становище Товариства та Училища багато в чому покращилось. Людина «невичерпної енергії», як сказав про нього Антон Рубінштейн, він домігся спорудження нового приміщення (1874)[110], до передання училищу оргáна, відкриття наукових класів (предметів гімназійного курсу), запросив викладати Миколу Лисенка, Миколу Губерта[111], піаніста Карла Бюхнера, випускника Лейпцизької консерваторії, запровадив конкурсні іспити для вступників в училище.

З ініціативи Кологривова 1869 року були укладені навчальні програми, відкриті «Елементарні класи хорового співу» (аналог Безкоштовної музичної школи в Петербурзі, з невеликою сплатою — 50 коп. щомісяця, керував ними Губерт), до яких приймали всіх охочих[112]. Уже на кінець року цей любительський хор під орудою Губерта підготував самостійний концерт із великою програмою[113].

За Кологривова, коли до складу дирекції Київського відділення ввели М. Лисенка[114], суттєво пожвавилось концертне життя. Програми концертів складали ретельно, кияни почули таких майстрів, як Юзеф Вєнявський, Леопольд Ауер, Микола й Антон
Рубінштейни. У Києві вперше зазвучала музика Петра Чайковського[115], активізувалася участь педагогів у концертах Відділення[116]. Нарешті, вперше після організації в Києві відділення РМТ від імені його дирекції було опубліковано велику статтю про історію створення Товариства, його мету й завдання, результати діяльності, роботу Училища, плани на перспективу[117].

Несподівана смерть Василя Кологривова (07.08.1874) стала значною втратою для колективу. У звіті київської дирекції зазначено: «В особі Кологривова Київське відділення Товариства втратило головного і найдіяльнішого свого члена, якому воно зобов’язане теперішнім своїм станом, який заклав міцну основу майбутньому його процвітанню. Пам’ять про Кологривова як про діяча, що присвятив усе своє життя музичній справі в Росії, ніколи не помре серед осіб, які співчувають справі музичної освіти нашої Вітчизни»[118].

У другій половині 1870‑х у діяльності Київського відділення РМТ значну роль відіграли такі музиканти, як Іполит Альтані та Людвіг Альбрехт.

Альтані[119] приїхав до Києва після закінчення Петербурзької консерваторії й одразу долучився до роботи Відділення. У сезон 1867/1868 він перебував у складі дирекції (як кандидат), викладав в Училищі теоретичні предмети (1869–1871 і пізніше — у 1875–1876). Проте основна його діяльність пов’язана з оперним театром, головним хормейстером якого він був (антреприза Фердинанда Бергера[120]), а від 1874‑го — головним капельмейстером оркестру (антреприза Йосипа Сєтова[121]), змінив на цій посаді Василя Вілінського. Протягом 1874–1881 років майже всі концерти РМТ відбувалися під його орудою[122].

Альтані-диригент працював у нелегких умовах. Оркестр оперного театру був не укомплектований: бракувало інструментів, для складних оперних партитур оркестр був надто нечисленним (25 осіб у першому сезоні, 31 — у другому, і лише на 1880 рік кількість зросла до 40 осіб). «Бідному Альтані доводиться терпіти найпекельніші муки», — співчувають рецензенти, змушені часом описувати такі ситуації: диригент «голосно, на весь театр шикає, якось шипить на оркестр, майже кожну чверть відбиває на пюпітрі й надто жваво висловлює свої почуття, хапаючись за голову й корчачись, як риба на сковороді за кожної невправності»[123].

Але й за цих умов Альтані вдавалося досягти гарних результатів. Недарма
Чайковський, оцінюючи київську постановку «Опричника» (1874) й зауваживши,
що оркестр «через неповноту, брак і відсутність рівноваги між струнною та духовою групами, нітрохи не порівняти з пречудовим оркестром п. Направніка», — напише, що він «керований дуже добре» і що Альтані вдалося «вийти переможцем у виконанні партитури, розрахованої на оркестрові засоби великої столичної сцени»[124].

Альтані став для киян першовідкривачем не лише опер Чайковського[125], а і його симфонічних опусів, він уперше виконав у Києві музику до «Снігуроньки» (14 квітня 1875) та «Бурю» (29 листопада 1878). «Виконували «Снігуроньку» оперний оркестр і хор, значно посилений почасти любителями, почасти учнями музичної школи. <…> Хор і оркестр робили свою справу так твердо, так упевнено і сміливо, що доводилось тільки дивуватися невтомності, таланту й енергії п. Альтані, який за такий короткий час зміг домогтися такого стрункого й розкішного виконання силами, що наполовину складалися з любителів»[126]. Під диригуванням Альтані в Києві вперше повністю прозвучали «Реквієм» Моцарта, «Херувимська» Глінки (1874), «Реквієм» Верді (1876).

Людвіг Альбрехт[127] приїхав до Києва 1875 року з інспекторською місією від петербурзької дирекції: Пфеніга було усунено з посади директора, він був дуже ображений і намагався оскаржити звільнення, але марно. Петербурзька дирекція висловила йому вдячність за багаторічну працю і, шануючи його прохання, видала 1000 карбованців (термін договору з Пфенігом добігав кінця лише через рік, тож він мав право вимагати компенсацію)[128]. Доля була не надто прихильна до Пфеніга. Активний учасник надважливих для Києва починань, він виявився без роботи, коли час висунув інші вимоги. Але навряд чи варто вважати звільнення Пфеніга підступним планом Альбрехта чи петербурзької дирекції. Пфеніг справді «відстав» від часу. Весь його життєвий досвід — це робота з дилетантами, любителями. У нових умовах, коли професійна музична освіта в Російській імперії набирала сил і вже було сформовано міцний корпус фахівців із випускників Петербурзької та Московської консерваторій, йому бракувало знань, умінь і, вочевидь, розуміння.

У такій ситуації зрозуміла реакція Альбрехта, справжнього професіонала, успішного випускника Петербурзької консерваторії, молодого, енергійного музиканта, який гастролював Німеччиною і був там високо оцінений[129]. Зрозуміло, чому робота Пфеніга видалась йому професійно такою слабкою, а Училище — таким, що потребує докорінних змін. «У скрипковому класі, — писав у звіті Людвіг Альбрехт, — учні навіть не вміють правильно тримати долонею шийку скрипки, у класі теорії жодна учениця не відповідає на запитання про розв’язання домінантсептакорда; у класі співу дві учениці з хорошими природними голосами взагалі не вміють співати»[130].

Призначений директором Київського училища, Альбрехт протягом 1875–1877 років розвинув бурхливу діяльність: відкрив нові класи (оркестрових інструментів, квартетної та оркестрової гри), змінив склад педагогів, запросив викладати Іполита Альтані (гармонія), Отакара Шевчика (квартетний клас, скрипка)[131], піаніста Григорія Мороз‑Ходоровського)[132], відомого співака Антона Барцала[133], Андрія Казбирюка (елементарна теорія і контрапункт)[134], Володимира Пухальського (фортепіано)[135]. Сам Альбрехт вів клас віолончелі, керував хором та оркестром.

На початку 1877 року при музичній школі було організовано недільний оркестровий клас (для любителів), яким також керував Альбрехт. Це сприяло поповненню учнівського оркестру, що виступав на відкритих (публічних) учнівських вечорах, які 1875 року також започаткував Альбрехт (до цього практикували лише закриті вечори).

Як директор РМТ з музичної частини, Альбрехт брав активну участь у концертній діяльності Київського відділення. З його ініціативи почали влаштовувати квартетні зібрання, які з часом стали постійними[136]. Виступав Альбрехт і з сольним виконанням, і як диригент[137]. Він уперше виконав у Києві «Вальс-фантазію» (25.10.1875), «Князя Холмського» (31.01.1876) й «Ніч у Мадриді» М. Глінки (22.01.1877), «Танець запорожців» О. Сєрова (13.12.1875). У пресі про нього публікували захоплені відгуки: «Альбрехтова гра поєднує в собі не лише технічну досконалість, а й ту глибину, художність і розум, які є душею будь-якої музики і набуваються тільки після школи завдяки досвіду і багаторічній практиці. <…> Гра Альбрехта показує повного, зрілого артиста»[138].

Альбрехтові реформи змінили обличчя Київського училища, наблизили систему навчання до консерваторської. За підписом Альбрехта було опубліковано підтвердження про присвоєння кожному випускникові звання вільного художника та привілеїв у відбуванні військового обов’язку. Петербурзька дирекція, незадоволена таким самоуправством молодого директора, осмикувала його. Захоплений перетвореннями, Альбрехт не врахував, що бюджет закладу був мізерним. Відтак, фінансові справи настільки були заплутані, прибутково-видаткові книги перебували в такому безладі, що йому (після ревізії з Петербурга) довелося залишити посаду директора, яку у травні 1876 року посів Володимир Пухальський[139]. На цей час[140] фінансовий стан Училища був скрутним: численні борги, за несплату яких загрожувало закриття.
Пухальському вдалося зарадити цьому завдяки благодійним концертам та продажу ділянки землі, що належала Училищу. Він завершив те, чого не встиг здійснити
Альбрехт: завершив будівництво залу, відкрив класи всіх духових інструментів (1885), що давало надію через якийсь час мати власний учнівський оркестр. 1877 року в залі Другої київської гімназії відбувся перший публічний іспит учнів Училища,
і відтоді це стало традицією. Щорічно відбувалися безкоштовні учнівські концерти, учні вокальних класів ставили уривки з опер[141]. Постійно зростали контингент учнів, кількість стипендіатів, за навчання яких сплачували заможні кияни[142].

Протягом 1877–1888 років Пухальський був водночас і директором музичної частини Київського відділення. У цей час в Києві вперше було виконано Дев’яту симфонію Бетховена, Другу симфонію, «Ромео і Джульєту» й Перший фортепіанний концерт Чайковського, уперше у практиці Товариства проведено тематичні концерти, присвячені творчості Ліста й Бетховена, до того ж лістівському концерту (20.11.1886) передувала лекція про його життя і творчість[143].

Після від’їзду Альтані оркестром керували Євген Риб та Йозеф Прибік. Саме Прибік[144] уперше в Києві виконав Другу симфонію та «Ромео і Джульєтту» Чайковського. Виступи Риба оцінювали позитивно. Критики писали, що він «прекрасно тримається на концертмейстерському посту», але іноді «дещо зайве гарячкує на чолі оркестру». Йому «можна порадити також стриманіше жестикулювати за диригентським пультом; ліва рука бере надто діяльну участь у його диригуванні»[145].

Пухальський і сам часто виступав у симфонічних концертах, квартетних зібраннях і з сольною програмою. У київській пресі писали: «Київ має повне право привітати себе з таким піаністом, який і в будь-якому іншому, більш музичному центрі, став би видатним явищем. <…> Його гра напрочуд чиста, рівна й виразна. Ці якості п. Пухальський уміє однаково досконало застосувати до найрізноманітнішого матеріалу, унаслідок чого і глибокий пафос Бетховена, і ніжна співучість та кокетлива грація Шопена, і фантастична пристрасність Шумана, і яскравий блиск Ліста — усе це однаково захоплює слухачів»[146]. У концертах РМТ виконували й твори Пухальського: «Малоросійська фантазія», фортепіанний концерт, п’єси.

Коли в 1883–1884 роках по всій Російській імперії збирали кошти на пам’ятник М. Глінці в Смоленську, Київське відділення з цією метою дало спеціальний концерт, а 1885 року Пухальський як представник Київського відділення РМТ був присутній на відкритті пам’ятника.

Непросту й багатогранну роботу Пухальського (викладач, директор Училища, організатор концертної діяльності Товариства) ускладнювало те, що він не мав дієвої професійної допомоги від дирекції Відділення, яку після смерті Кологривова очолювали не музиканти, а переважно сановні особи[147]. Лише 1888 року посаду голови обійняв Олександр Виноградський, який звільнив Пухальського від частини його обов’язків з організації концертів РМТ.

Протягом 1888–1912 років Виноградський[148] — голова Київського відділення РМТ, а від 1889 року — незмінний диригент його симфонічних концертів[149]. Саме в ці роки за змістом і розмахом концертної діяльності Київ можна порівнювати з Москвою і Петербургом.

Завдяки Виноградському поступово зростала не тільки кількість концертів
(від 3–4 до 8–9 на сезон[150]), а і їхня популярність, багато з них доводилося повторювати, оскільки зал не міг вмістити всіх охочих. Олександр Виноградський виконав усі симфонії та увертюри Людвіга Бетховена, «Манфред» Роберта Шумана, «Реквієм» Луїджі Керубіні, «Епізод із життя артиста» Гектора Берліоза, «Потоп» Каміля Сен-Санса. Кияни вперше почули «Камаринську» Михайла Глінки, обидві симфонії Василя
Каліннікова (Друга присвячена Виноградському).

У концертах Виноградського звучала музика композиторів різних епох та шкіл. Сам він стверджував, що «не вважає за необхідне для себе скеровувати свої симпатії винятково на користь тих чи тих апріорних принципів <…> але як виконавець любить і Моцарта, і Бородіна, і Мендельсона, і Мусоргського, і схиляється перед будь-якою гарною музикою, незалежно від того, до якої епохи, школи і напряму вона належить»[151].

Палкий популяризатор творчості Чайковського, Виноградський виконував його твори майже на кожному зібранні. Перша, Третя, Четверта, Шоста симфонії, «Манфред», «Франческа да Ріміні», урочиста увертюра «1812 рік», Третя сюїта, Скрипковий концерт, Варіації на тему рококо, Елегія для струнного оркестру вперше прозвучали в Києві під орудою Виноградського. У грудні 1891 року двома концертами із власних творів диригував сам Чайковський[152].

4 грудня 1893 року під орудою Виноградського відбувся концерт пам’яті Чайковського, у якому прозвучали «Франческа да Ріміні», Перша сюїта, номери із Серенади для струнного оркестру, арія з кантати «Москва», романси. Концерт було повторено 6 грудня, за відгуками у пресі, він пройшов із «підвищеною температурою естетичного сприйняття аудиторії»[153].

Більш як через рік відбулася київська прем’єра Шостої симфонії Чайковського, про яку кияни чули у зв’язку з трагічними обставинами її першого виконання
в Петербурзі (жовтень 1893 року)[154]. Вона викликала таке зацікавлення, що її протягом 18.03–08.04.1895 року виконали п’ять разів поспіль, ураховуючи генеральні репетиції, які відбувалися в переповненому залі і на які публіка могла потрапити за половину звичайної вартості[155].

За Виноградського суттєво зросла кількість тематичних концертів, присвячених творчості Бетховена, Глінки, Чайковського, Рахманінова, Глазунова, Скрябіна, Аренського, Варламова, Кюї, Шумана, Гріга, Мендельсона, Берліоза, Гайдна, Брамса, Антона Рубінштейна. До сторіччя від дня народження Олександра Пушкіна Виноградський організував концерт із творів російських композиторів, написаних на вірші поета (27.05.1899). Він провів вечір народних пісень різних національностей, у якому, крім українських, звучали арабські, єврейські, італійські, норвезькі, польські, російські, французькі пісні, а також організував вечір музики XVII–XVIII століть, концерт, присвячений Бахові та його сучасникам тощо. Дуже часто звучали твори Антона
Рубінштейна, якого в Києві особливо поважали. Він неодноразово відвідував місто, був обізнаний із ситуацією у Відділенні і в один із візитів (сезон 1879/1880) пожертвував училищу 1025 карбованців для купівлі двох роялів. Ще 1891 року він висловив думку, що Київське училище доцільно перетворити на консерваторію. На честь ювілею
Антона Рубінштейна 18 листопада 1889 року в Києві відбувся урочистий концерт із його творів[156]. Після смерті Рубінштейна 1894 року на вшанування його пам’яті відбулося два концерти під орудою Виноградського[157].

Відгуки критиків на концерти Виноградського були найбільш захоплені, на його найперший виступ у Києві (21.10.1889): «Можна впевнено сказати, що в нас ще не було такого оркестрового виконання <…> яке вдалося на описуваному концерті завдяки талановитому диригуванню капельмейстера симфонічних зібрань. <…> Кожен період і кожна подробиця набували не лише ретельної зовнішньої обробки, а й рельєфного естетичного змісту. Усю програму наш капельмейстер знав напам’ять: ноти лежали на пульті, очевидно, лише для форми. <…> Зовнішні прийоми нового капельмейстера <…> нагадують манеру диригування багатьох сучасних видатних капельмейстерів, нерухомість пози і рутинне відбивання такту заступає жива символіка характеру музики, яку диригують»[158].

Щоправда, ця «жива символіка» подобалася не всім. Деякі критики вважали, що «жвавість рухів» заважає «не лише враженню, а й самому диригуванню. П. Виноградський надто підкреслює і передає оркестру мало не кожну ноту, робить надто сильні й великі рухи-повороти всього корпусу <…> використовує забагато сигналів, що бентежать слухача. Він то пронизує повітря паличкою, то ніби збирається полетіти, то начебто йде плавця, то ніби хоче обійняти весь оркестр, то буцімто витягує паличку з піхов. <…> Маса різних рухів, які доводиться виконувати капельмейстеру, щоб по змозі наочно передати виконавцям свої наміри, мимоволі відвертає увагу слухача, не дає йому спокійно сприймати художній твір у прекрасному художньому виконанні»[159].

Інші заперечували: «Ми ходимо не дивитися Виноградського, ми ходимо його слухати. О. М. диригент‑митець, і хоч би які були його рухи, вони не здатні зіпсувати чарівного враження від його концертів. <…> У його виконанні багато життя, вогню, різноманітних відтінків завдяки тому, що він сам захоплюється під час виконання, вміє так наелектризувати оркестр, що він вповні перебуває під владою диригента. П. Виноградський досягнув ідеального pianissimo у своєму оркестрі; у цьому сенсі, його можна порівняти тільки з Бюловим»[160].

Своєрідну диригентську манеру Виноградського (а він не раз гастролював у Європі[161]) зауважили й зарубіжні критики, які загалом високо оцінювали його мистецтво. Ось уривки із французьких рецензій, які наводила київська преса: «Неможливо забути цю цікаву людину. <…> Це несамовите жестикулювання, яке спершу видається смішним … згодом викликає повагу і приковує увагу (“Figaro”). Уся його фігура відбивала такт: ми бачили, як він танцював, звивався, грав плечима, описував круги ногами, лоскотав пальцями в повітрі невидимі предмети (“La Press”)»[162].

Як голова Київського відділення РМТ, Виноградський переймався тим, щоб київська публіка познайомилася й з іншими видатними музикантами. На його запрошення в Києві виступали Василь Сафонов, Сергій Кусевицький, Леопольд Ауер, Сергій Рахманінов, Антон Аренський, Віра Скрябіна, Оскар Фрід, чеська клавесиністка Ванда Ландовська, Чеський квартет, Брюсельський квартет та інші. У 1899 та 1904 роках у Києві гастролював Берлінський симфонічний оркестр на чолі з Артуром Нікішем.

У кожен приїзд Нікіш давав по два концерти: 1899 року — 30 березня і 17 квітня, 1904‑го — 05 й 06 травня. Так, 1899 року він виконав П’яту симфонію та «Леонору» № 3 Л. Бетховена; П’яту симфонію П. Чайковського; частини з «Прокляття Фауста» («Засудження Фауста») Г. Берліоза; вступ до «Лоенгріна», увертюру до «Тангойзера», «Зігфрід-ідилію» Р. Вагнера; 1904 року — «Ромео і Джульєтту» й Шосту симфонію П. Чайковського[163], «Фантастичну симфонію» Г. Берліоза, Кончерто-гросо ре мінор Г. Ф. Генделя, «Прелюди» Ф. Ліста, увертюру до «Евріанти» К. М. Вебера, «Смерть
і преображення» Р. Штрауса, увертюру до «Тангойзера», вступ до «Майстерзингерів» Р. Вагнера. Ці твори не раз звучали в Києві, але критики були захоплені: «які нові чарівні красоти довелося в них відкрити завдяки ідеальному виконанню!»[164].

Водночас рецензенти справедливо вбачали причину успіху не лише в таланті диригента, а й у високому професіоналізмі й майстерності Берлінського філармонічного оркестру. Рецензент зазначає: «Це не агрегат хороших інструментів, а єдиний цілісний і до того ж чудової якості музичний інструмент, тому три основні групи сучасного оркестру — струнні, духові дерев’яні й мідні — є ніби регістрами однієї колосальної машини»[165].

Віктор Чечотт[166] погоджується з такою думкою: «У Києві ще точно ніколи не чули таких труб, вальдгорнів, тромбонів, які здатні переймати одні в одних темп (часом вальдгорни звучали, скажімо, як низькі труби, труби як більш високі вальдгорни; і одні, і другі разом як тромбони тощо, навіть у першому алегро П’ятої симфонії фаготи імітували тембр вальдгорна до повної ілюзії); так само в нас ще не були відомі такі м’які й милозвучні гобої, такі витончені тембри фаготів, кларнетів, флейт, урешті, така арфа <…> не кажучи вже про струнний квінтет. Цілком нове для Києва і так само приємне враження справляє також та релігійна повага до справи, яка виявляється навіть у дрібницях зовнішньої обстановки симфонічної естради. Немає тут ні безладної та гучної метушні з настроюванням інструментів, ні неуважного вигляду музикантів під час виконання або перерв тощо»[167].

Виноградський не лише розгортав концертну діяльність Відділення, а й допомагав Пухальському в його роботі в Училищі. Тут 1901 року з ініціативи Виноградського було відкрито оперний клас (керівник — Іван Паліцин, диригент міського театру). Цього ж року квартетні зібрання перенесли із залу Училища до Купецького зібрання[168] — для популяризації камерної музики. Музичний авторитет і зв’язки Виноградського приваблювали дарувальників: 1911 року Блютнер надіслав з Лейпцига в дарунок
Музичному училищу два роялі[169]. Спільно з Пухальським Виноградський клопотався про реорганізацію Училища в консерваторію, цьому значною мірою сприяв і Рахманінов, який приїздив як віце-президент ІРМТ в березні 1910 року до Києва з інспекторською перевіркою[170].

У 1911 році закінчився тривалий конфлікт між Київським відділенням РМТ та міською думою[171], керувати оркестром на весь сезон було запрошено Оскара Фріда. Преса повідомляла: «Учора в міському театрі відбувалася перша репетиція симфонічних концертів ІРМТ. Перед її початком п. Виноградський звернувся до артистів оркестру з такими словами: «Багато років мені випало працювати з вами, і я маю сказати, що про цю спільну роботу я зберіг найприємніші спогади. Найкращі години життя я провів на цій естраді. Не торкнуся тепер питання, чому я більше не буду диригувати. Скажу одне: всьому на світі буває кінець. Треба вміти вчасно піти. Але якщо люди йдуть, справа все-таки залишається. І ось тепер справу цю вручаю на цей сезон моєму наступнику Оскару Фріду. Буду дуже щасливий, якщо ви поставитесь до нього з такою ж довірою і доброю увагою, з якою ставилися завжди до мене». Оркестр палко привітав свого колишнього диригента і зустрів О. Фріда оплесками, які відновилися після завершення репетиції»[172]. Фрід планував провести в Києві п’ять концертів, однак провів лише два: під час перебування в Петербурзі він різко відгукнувся про Миколу ІІ, і його вислали з Російської імперії[173].

Навесні 1912 року Виноградський, «якого вітали гучні овації публіки»[174], знову став за диригентський пульт. Але цей концерт виявився останнім в його житті. 3 жовтня 1912 року Олександр Виноградський помер[175]. Він заповів Училищу 40 000 карбованців для допомоги і стипендій найбіднішим студентам. Його дружина подарувала Училищу кабінетні меблі та бібліотеку Виноградського.

Олександр Виноградський пішов з життя, коли завдяки праці всіх діячів Київського відділення РМТ, тих, хто заклав міцний фундамент музичної освіти в Києві, тривала реорганізація Музичного училища в консерваторію, чим він енергійно опікувався спільно з Пухальським. З утворенням у Києві вищого музичного навчального закладу — Консерваторії (1913) — розпочинається новий етап в музичному житті Києва.

Список використаних літератури і джерел

Література

1. Богданов Н. А. Очерк деятельности Киевского отделения Императорского Русского Музыкального Общества и учреждённого при нём Музыкального Училища со времён их основания. 1868–1888 гг. Киев : Тип. К. Н. Милевского, 1888. 173 p.
2. Захарченко М. М. История Киевского института благородных девиц. Москва, 1888. 163, IIIс.
3. Зинькевич Е. С. В Киеве шумели контракты. Зинькевич Е. С. Концерт и парк на крутояре… Киев музыкальный XIX — начала XX ст. Киев : Дух i літера, 2003. С. 7–19.
4. Зинькевич Е. С. Киевская премьера «Жизни за Царя» в историческом пейзаже времени. Зинькевич Е. С. Mundus musicae. Тексты и контексты. Киев : Задруга, 2007. С. 160–176.
5. Зинькевич Е. С. Киевские дни Ференца Листа: мифы и реальность. Зинькевич Е. С. Концерт и парк на крутояре… Киев музыкальный XIX — начала XX ст. Киев : Дух i літера, 2003. С. 20–42.
6. Зинькевич Е. С. Киевский оперный: годы детства. Зинькевич Е. С. Концерт и парк накрутояре… Киев музыкальный XIX — начала XX ст. Киев : Дух i лiтера, 2003. С. 92–156.
7. Зінькевич О. С. Ліст у Києві. Українська музична спадщина: Статті. Матеріали. Документи. Вип. 1 / заг. ред. М. М. Гордійчука. Київ : Муз. Україна, 1989. С. 53–66.
8. Зинькевич Е. С. Музыкальные университеты Н. Лескова. Зинькевич Е. С. Концерт ипарк на крутояре… Киев музыкальный XIX — начала XX ст. Киев : Дух i лiтера, 2003. С. 43–68.
9. Зінькевич О. С. Олександр Миколайович Виноградський. Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Київ, 2015 № 4 (29). С. 128–139.
10. Зинькевич Е. С. Чайковский не имеет равных. Зинькевич Е. С. Концерт и парк на крутояре… Киев музыкальный XIX — начала XX ст. Київ : Муз. Україна, 1989. С. 193–216.
11. Ковалинский В. В. Меценаты Киева. Киев : Кий, 1998. 528 с.
12. Коренюк О. Г. Из истории музыкального образования в Киеве (XIX — начало века) : дис. … канд. искусствоведения 17.00.02 Муз. искусство. Киев, 1972.
13. Коренюк О. Г. Музыкальная жизнь Киева в первой половине XIX века. Из музыкального прошлого: сборник очерков. Вып. 2 / ред.-сост. Б. С. Штейнпресс. Москва : Музыка, 1965. С. 240–286.
14. Кузьмін М. І. Забуті сторінки музичного життя Києва. Київ : Муз. Україна, 1972. 226 с.
15. Миклашевский И. М. Очерк деятельности Киевского отделения Императорского Русского Музыкального Общества (1863–1913): По случаю исполнения 50‑летия Киевского отделения Императорского русского музыкального общества (1863–1913). Киев : Лито-типография «С. В. Кульженко», 1913. 240 с.
16. Німеллер К. В. Аспекти музичного життя Києва у XIX столітті з погляду німецької музичної культури. Українсько-німецькі музичні зв’язки минулого і сьогодення. Київ, 1998.
17. Рибаков М. О. Хрещатик відомий і невідомий. Київ: Кий, 2003. 502 с.
18. Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще / собрано и сост. через труды А. Ригельмана 1785–1786 года : в 4 ч. Москва : Унив. тип., 1847. VI, 219, 201, 147, 101, XIV, VI, 50 с.
19. Ригельман Н. А. Три поездки за границу. Москва : Тип. А. И. Мамонтова и К., 1871. 352 с.
20. Чайковский П. И. Киевская опера. Четвертое симфоническое собрание. Чайковский П. И. Музыкально-критические статьи. Москва : Музгиз, 1953. С. 218–223.
21. Чечотт В. А. Двадцатипятилетие Киевской русской оперы (1867–1892). Киев, 1893. 56 с.
22. Шепелев Л. Е. Титулы, мундиры, ордена. Ленинград : Наука, 1991. 224 с.

Листи

1. Головна дирекція РМТ. Лист від 14 квітня 1864 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 48.
2. Головна дирекція РМТ. Лист від 10 січня 1869 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 52. Арк. 42.
3. Лисенко М. В. Лист до рідних від 26/14 січня 1868 року. Лисенко М. В. Листи / упоряд. Р. М. Скорульська. Київ : Муз. Україна, 2004.
4. Лисенко М. В. Лист до рідних від 28/16 березня 1868 року. Лисенко М. В. Листи / упоряд. Р. М. Скорульська. Київ : Муз. Україна, 2004.
5. Кологривов Василь. Лист до Якова Спіглазова від 20 квітня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 7.
6. Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 26 березня 1863 року, ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 4.
7. Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 2 липня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 10.
8. Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 9 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 23.
9. Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 9 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37.
10. Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 9 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37.
11. Спіглазов Яків. Лист до Василя Колоривова від 9 грудня 1865 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 106–110.
12. Кологривов Василь. Лист до Якова Спіглазова від 17 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 26.
13. Кологривов Василь. Лист до Якова Спіглазова від 18 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 28–29.
14. Селецький Петро. Лист від 11 січня 1864 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 31.
15. Кологривов Василь. Лист до Петра Селецького від 17 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 27.
16. [Програма концерту РМТ у Києві 23 грудня 1863 р.]. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 41
17. Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 9 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 23.
18. Селецький Петро. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 45.

Преса

1. Гончаров Л. В. А. Н. Виноградский. Русская музыкальная газета. № 10. Октябрь. С. 208–210.
2. Записки Петра Дмитриевича Селецкого. Часть первая. 1821–1846 годы. Киевская старина. 1884. Т. 8. Год третий. Февраль. С. 247–296. Март. С. 443–464. Апрель. С. 609–643; Т. 9. С. 609–626. Май. С. 77–87. Июнь. С. 241–266. Июль. С. 485–504. Август. С. 609–626. Сентябрь. С. 82–103.
3. Киевские губернские ведомости. 1845. № 48.
4. Киевские губернские ведомости. 1846. 01 ноября.
5. Киевские губернские ведомости. 1854. 03 апреля.
6. Киевский листок. 1880. 07 мая.
7. Киевский телеграф. 1864. 01 февраля.
8. Киевский телеграф. 1868. 04 марта.
9. Киевлянин. 1864. 01 июля
10. Киевлянин. 1864. 22 сентября.
11. Киевлянин. 1864. 27 октября.
12. Киевлянин. 1865. 16 марта.
13. Киевлянин. 1865. 29 марта.
14. Киевлянин. 1865. 03 апреля.
15. Киевлянин. 1865. № 7.
16. Киевлянин. 1866. 03 марта.
17. Киевлянин. 12 марта.
18. Киевлянин. 1866. 24 марта
19. Киевлянин. 1866. 01 ноября.
20. Киевлянин. 1866. 26 ноября.
21. Киевлянин. 1867. 06 апреля
22. Киевлянин. 16 января.
23. Киевлянин. 1868. 14 марта
24. Киевлянин. 1869. 18 октября.
25. Киевлянин. 1873. 23 июня.
26. Киевлянин. 1875. 11 декабря
27. Киевлянин. 1875. 22 апреля.
28. Киевлянин. 1877. 12 ноября.
29. Киевлянин. 1878. 06 апреля.
30. Киевлянин. 08 марта.
31. Киевлянин. 1887. 12 и 29 марта.
32. Киевлянин. 1888. 24 мая.
33. Киевлянин. 1889. 26 октября.
34. Киевлянин. 1891. 23 марта.
35. Киевлянин. 10 декабря.
36. Киевлянин. 1896. 03 ноября.
37. Киевлянин. 10 февраля.
38. Киевлянин. 08 мая.
39. Киевлянин. 03 ноября.
40. Киевлянин. 05 октября.
41. Киевское слово. 1888. 24 мая.
42. Киевское слово. 1890. № 1083.
43. Киевское слово. 1891. 10 апреля.
44. Киевское слово. 1899. 09 мая.
45. Литературная газета. 1847. 25 сентября.
46. Московский городской листок. 1848. 28 февраля.
47. Музыкальная академия. 1993. № 2.
48. Музыкальное обозрение. 1888. № 19.
49. Некролог Губерт Николай Альбертович]. Музыкальное обозрение. 1888. № 19.
50. [Некролог. Ригельман Николай Аркадьевич]. Киевлянин. 1888 24 мая.
51. [Некролог. Ригельман Николай Аркадьевич]. Киевское слово. 1888 24 мая.
52. [Некролог. Пфениг Р. А.]. Русская музыкальная газета. 1898. Год пятый. Февраль. С. 232.

Матеріали архівів

1. ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 3.
2. ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 25.
3. ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 30.
4. ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 3. Арк. 4–5.
5. ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 4. Арк. 1.
6. ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 4. Арк. 2.
7. ДАКО. Ф. 866. Оп. 1. Од. зб. 5. Арк. 7.
8. ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 12а. Арк. 13.
9. ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 51. Арк. 3
10. Державний архів м. Києва. Ф. 144. Оп. 1. Од. зб. 276. Арк. 53.
11. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 13. Арк. 83
12. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 25.
13. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 2–3.
14. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 54. Арк. 20, 21.
15. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 54. Арк. 201.
16. Протокол засідання головної дирекції РМТ від 9 квітня 1865 року. ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 1. Арк. 5.

[1] Тепер це Майдан Незалежності.

[2] Михайло Костянтинович Катаказі 1823–1891, онук Костянтина Іпсиланті) був цивільним губернатором Києва протягом 1868–1871 років.

[3] Див.: Киевлянин. 1868. № 11. 25 января. С. 44. У ті роки він виходив тричі на тиждень. Кожне річне видання газети мало наскрізну посторінкову нумерацію.

[4] Про цей період історії музичного Києва див. праці О. Г. Коренюк: Из истории музыкального образования в Киеве (XIX — начало XX века) : дис. … канд. искусствоведения 17.00.02 Муз. искусство. Киев, 1972. 345 с.; Музыкальная жизнь Киева в первой половине XIX века. Из музыкального прошлого: сборник очерков. Вып. 2 / ред.-сост. Б. С. Штейнпресс. Москва : Музыка, 1965. С. 240–286.

[5] У 1863 році в одному з листопадових чисел «Киевского телеграфа» містилось коротке повідомлення: «25 листопада 1863 року о 7 годині вечора в залі Київської 1-ї гімназії був перший музичний вечір Київського відділення Російського Музичного Товариства. <…> Втішно, що нарешті в нас у Києві і ця царина мистецтва набула прихистку. Сподіваємося, що наше суспільство вповні оцінить мету заснування Київського відділення Російського Музичного Товариства і своєю участю дасть йому засоби для досягнення бажаного результату».

[6] Киевские губернские ведомости. 1845. № 48. Використана у статті київська преса зберігається у Відділі газетних фондів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

[7] Див. про це названі вже праці О. Г. Коренюк, а також: Зинькевич Е. С. В Киеве шумели контракты. Зинькевич Е. С. Концерт и парк на крутояре : Киев музыкальный XIX — начала XX ст. Киев : Дух i лiтера, 2003. С. 7–19; Зинькевич Е. С. Музыкальные университеты Н. Лескова. Там же. С. 43–68.

[8] Богданов Н. А. Очерк деятельности Киевского отделения Императорского Русского Музыкального Общества и учреждённого при нём Музыкального Училища со времён их основания. 1868–1888 гг. Киев : Тип. К. Н. Милевского, 1888. 173 с.

[9] Миклашевский И. М. Очерк деятельности Киевского отделения Императорского Русского Музыкального Общества (1863–1913): По случаю исполнения 50‑летия Киевского отделения Императорского русского музыкального общества (1863–1913). Киев : Лито-типография «С. В. Кульженко», 1913. 240 с.

[10] Ці документи, а також реконструйовану на їх основі історію організації вперше було оприлюднено в доповідях автора статті на міжвишівських конференціях наукових студентських товариств: 1962 року — Ленінградської консерваторії (до століття заснування) «Концертна діяльність випускників Петербурзької консерваторії в Київському відділенні РМТ», а через рік — Київської консерваторії (з нагоди її п’ятдесятиліття) «Організація і концертна діяльність Київського відділення РМТ». Згодом музичне життя Києва почали досліджувати Оксана Коренюк (Из истории муз. образования в Киеве (XIX — начало XX века. Киев, 2003) та Микола Кузьмін (Кузьмін М. І. Забуті сторінки музичного життя Києва. Київ : Муз. Україна, 1972. 226 с.), вони також ознайомилися з цими матеріалами.

[11] Станіслав Таборовський (1830–1890) родом із Волинської губернії. Навчався в Петербурзькому університеті, грав у студентському оркестрі. Як стипендіат Олександра ІІ навчався у Брюсселі, де із золотою медаллю закінчив консерваторію як скрипаль і композитор. Багато концертував у різних країнах. Заснував Кронштадтське відділення РМТ (1875), був директором музичних класів при ньому.
У 1860‑х роках жив у Києві. У сезон 1867/1868 року був у складі дирекції Київського відділення РМТ.

[12] Василь Вілінський (1842–1874) — спадковий киянин. Навчався в Першій київській гімназії.
В юнацькі роки жив у Петербурзі і, як писали в некролозі (Киевлянин. 1875. 09 января), «зазнав артистичного впливу Сєрова». Закінчив Київський університет. Окрім музичного хисту, мав талант коміка, виконував ролі купців у п’єсах Олександра Островського. Протягом 1868–1874 років — капельмейстер Київської опери. У сезон 1864/1865 року входив до складу дирекції Київського відділення як «кандидат».
У 1873–1875 роках — завідувач музичної частини. Його дружина Феодосія Вілінська — співачка, солістка Київської та Харківської опер, згодом — Маріїнського театру.

[13] Бернгард Каульфус (1823, Німеччина — 21.04.1894, м. Поті, Грузія, там і похований). У Києві жив від кінця 1850‑х роках. Викладач фортепіано в Інституті шляхетних дівчат (1866–1885), у школі РМТ (від дня її відкриття до 1876 року), диригент і хормейстер «Kijewer Gesangferein». Згідно з формулярним списком, Каульфус закінчив класичну гімназію у Бреславлі (нині Вроцлав), там навчався і в університеті (Державний архів м. Києва. Ф. 144. Оп. 1. Од. зб. 276. Арк. 53). За деякими даними, музики навчався в Лейпциґу. У сезоні 1863/1864 — член-співробітник Відділення. У Києві мав «депо фортепіано». Родина Каульфусів була відома в Києві тим, що у 1890‑х роках тримала крамницю швейних машинок і склад велосипедів.

[14] Сальватор Сабателлі приїхав до Києва з Одеси, де був директором італійської опери. Протягом 1863–1865 років — диригент італійської опери в Києві.

[15] Марцелій Ясинський (1837–1867) навчався в Київському університеті, у Паризькій консерваторії, протягом 1865–1867 років як кандидат був у складі дирекції Київського відділення РМТ.

[16] Центральний державний історичний архів Санкт-Петербурга (ЦГИА СПб.; протягом 1941–1964 років — Державний історичний архів Ленінградської області, ГИАЛО). Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 2–3.

[17] Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 26 березня 1863 року, ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 4.

[18] Згідно з першим статутом РМТ, директори місцевих відділень були уповноваженими Петербурзького відділення. У 1864 році відбулися зміни у статуті, після чого кожне відділення обирало директора, а до головної дирекції делегувало свого уповноваженого.

[19] Кологривов Василь. Лист до Якова Спіглазова від 20 квітня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 7.

[20] Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 2 липня 1863 року. Там само. Арк. 10.

[21] Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 9 грудня 1863 року. Там само. Арк. 23.

[22] Микола Анненков — київський генерал-губернатор протягом грудня 1862 — січня 1865 року.

[23] Камер-юнкер Голубцов надалі в Київському відділенні РМТ ніяк не виявив себе. Але 1880 року таємного радника Сергія Голубцова було призначено попечителем Київського навчального округу (Киевский листок. 1880. 07 мая). Можливо, це та сама особа, адже він цілком міг від камер-юнкера «дорости» до таємного радника.

[24] Сам він в одному з листів пише про 442 карбованці — велику для того часу суму, особливо для небагатої людини, як Спіглазов (Спіглазов Яків. Лист від 9 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37).

[25] Цим можна пояснити вкрай негативну характеристику, яку Спіглазов дав щойно обраним уповноваженим у листі до Кологривова: «… ці панове взяли участь у справі, оскільки всі перешкоди у влаштуванні товариства усунуто. <…> Їхня участь не принесе користі справі, бо до неї спричинилося лише честолюбство». Він виокремлює Федора Вітте, оскільки той сприяв організації в Першій гімназії постійної школи співу, яку очолював Сабателлі (1862). «Пан Сабателлі досі дає уроки хорового співу двічі на тиждень, цілком безоплатно для тих, хто приходить» (Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 9 грудня 1863 року. Там само).

[26] Ідеться про Бутовича й Вітте, які згодом просили вибачення у Спіглазова (Спіглазов Яків. Лист до Василя Колоривова від 9 грудня 1865 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 106–110).

[27] Інакше вона навіть обіцяла вжити рішучих заходів: «Ми будемо змушені представити [справу] Її Величності і просити про закриття відділення товариства в Києві» (Кологривов Василь. Лист до Якова Спіглазова від 17 грудня 1863 року. Там само. Арк. 26). Кологривов умовляв і Спіглазова «все це залагодити» (він надсилав Спіглазову копії власних листів до Селецького), покликаючись на свій досвід: «Клопіт, неприємності тощо — усе це не нове, оскільки ми пройшли через це самі й досі доводиться часто боротись…» (Кологривов Василь. Лист до Якова Спіглазова від 18 грудня 1863 року. Там само. Арк. 28–29).

[28] Селецький Петро. Лист від 11 січня 1864 року. Там само. Арк. 31.

[29] «Отримавши листа від Її Імператорської Величності Вел. Кн. Олени Павлівни, Його Ясновельможність Пан Анненков звернувся до пана Селецького, як доповідача в цій справі, що сьогодні можна братися до формування товариства». Після чого, пише Спіглазов, Селецький попросив віддати йому всі документи, отримані від головної дирекції, «повністю змінив свій тон і повідомив мені, що він уважає залежність від Петербурзького товариства цілком зайвою, бо ми самі можемо влаштувати справу по-своєму». (На це Кологривов у листі до Селецького слушно зауважує: навіщо тоді називатися відділенням РМТ, підписувати його статут і просити заступництва Олени Павлівни. Кологривов
Василь. Лист до Петра Селецького від 17 грудня 1863 року. Там само. Арк. 27) «Ініціатива цього
рішення, — пише далі Спіглазов — належить М. Рігельману й Фенігу [тобто Пфенігу. О. З.], які, за під­тримки Селецького, переконали його чинити так на тій підставі, що Генерал-губернатор доручив особисто йому взятися за організацію товариства. Пан Селецький забув весь хід справи» (Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 9 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 23).

[30] ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 45.

[31] Його листування з Кологривовим тривало до грудня 1865 року.

[32] Федір Ромер (1838–1901) закінчив Київський університет, викладав історію в гімназії та Кадетському корпусі. Протягом 1854–1868 років співпрацював з газетою «Киевлянин» (виходила в 1864–1919 роках) як оглядач музичного й драматичного театру. У 1869 році переїхав до Орловської губернії.

[33] «Вперше ідея про заснування в Києві особливого відділення російського філармонічного товариства спала на думку одному не-музикантові ще минулого року. Її намагалися втілити, але, здається, не зовсім вдало. Себто історія Київського відділення — це його давня історія, і, як така, вона досить заплутана і темна. На початку 1864 р. за справу взявся один із найдосвідченіших і закоханих у своє мистецтво вчитель музики, а саме п. Пфеніг» (Киевлянин. 1864. 27 октября).

[34] Киевлянин. 1866. 03 марта.

[35] Там само. 1868. 16 января.

[36] Киевлянин. 1868. 16 января.

[37] Там само. Говорячи про «заново відкриту», Ромер лукавить, оскільки оголошення про «Фотографічний заклад Спіглазова, розташований на Хрещатику в будинку Рудника» (а це зворотна адреса Спіглазова в його листах до Кологривова), публікувалися від 1864 року (див.: Киевский телеграф. 1864. 01 февраля), а у вересні 1864 року «Киевлянин» вмістив оголошення про продаж закладу. Від 1868 року за цією адресою вже практикував інший фотограф — прусський підданий Карл Фрідрих Гербст (див.: Рибаков М. О. Хрещатик відомий і невідомий. Київ : Кий, 2003. С. 151).

Вочевидь, Спіглазов захоплювався всілякими новаціями (можливо, не без авантюрної жилки): саме у 1860‑х фотографія, змінивши дагеротип, набула розвитку в Києві. Тому твердження краєзнавців, що «київська фотографія зароджувалася на Хрещатику» (Рибаков М. О. Хрещатик відомий і невідомий. С. 150), цілком стосується й «Фотографічного закладу Спіглазова».

[38] Див. цитований лист до Василя Кологривова від 26 березня 1863 року.

Дивно, що Микола Кузьмін у книжці, підсумовуючи відомості про Спіглазова, безумовно сприймає версію Ромера, без найменшої спроби аргументувати її: «Його діяльність обмежилася тільки листуванням з Кологривовим і організацією платних концертів на користь майбутнього відділення. Треба думати, що до своєї музичної організаторської діяльності Спіглазов підходив суто з комерційних позицій, а тому, побачивши, що організовані ним концерти не дали очікуваного прибутку, дуже швидко взявся за іншу “комерцію” — відкрив фотографічний заклад» (Кузьмін М. І. Забуті сторінки музичного життя Києва. Київ : Муз. Україна, 1972. С. 76).

У безкорисливість Спіглазова змушує вірити той факт, що, вже усунений від Музичного товариства, він і надалі переймається його долею. У листі до Кологривова від 9 грудня 1865 року він пропонує передати міський театр (зайнятий тоді італійською оперою) в підпорядкування Київського відділення РМТ, що значно полегшило б фінансовий стан Товариства. Ситуація була зручна, оскільки закінчувався контракт в антрепренера. Як відомо, цю ідею київська дирекція частково здійснить 1868 року.

[39] Подальша доля Спіглазова невідома. Можливо, він переїхав в інше місто. Принаймні, можна припустити, що до переїзду Кологивова до Києва (1869) Спіглазова там уже не було, інакше невтомний Василь Олексійович відшукав би його.

[40] Петро Селецький навчався гри на віолончелі у відомого петербурзького віолончеліста Франца Кнехта у той час, як і Олександр Сєров (див.: Записки Петра Дмитриевича Селецкого. Киевская старина. 1884. Т. 8. С. 449).

[41] Там само.

[42] Записки Петра Дмитриевича Селецкого. Киевская старина. 1884. Т. 8. С. 628.

[43] Див.: Киевские губернские ведомости. 1846. 01 ноября. На цей час звання вже втратило своє службове значення і не вимагало виконання якихось обов’язків при дворі. Для більшості це була почесна нагорода, яка надавала право брати участь у придворних церемоніях. Зазвичай його одержували нащадки відомих дворянських родин (див.: Шепелев Л. Е. Титулы, мундиры, ордена. Ленинград : Наука, 1991. 224 с.).

[44] Ось послужний список Селецького: 1841 — закінчив Київський університет зі ступенем кандидата правознавства; 1842 — ад’юнкт на кафедрі законознавства в Одеському Рішельєвському ліцеї; 1844 — зарахований до управління київського генерал-губернатора; 1846 — камер-юнкер; 1846–1848 — управитель справ ради Київського інституту шляхетних дівчат; 1849 — чиновник особливих доручень при попечителі округу; 1850 — завідував справами Київського інституту шляхетних дівчат; 1851 — чиновник VI класу при генерал-губернаторі (тобто за три роки він перейшов з IX класу до VI. Дуже швидко!); 1852–1855 — на тій самій посаді і член ради Інституту з господарської частини; 1856–1868 — та сама посада; від 1858 — київський віце-губернатор протягом восьми років; 1862 — дійсний статський радник; 1864 — камергер; 1866 — орден Святої Анни I ступеня і призначення предводителем дворянства Київської губернії (до самої смерті). Мав ордени: Святого Володимира ІІ ступеня, Білого Орла, а також іноземні, зокрема італійську «Корону» I ступеня.

[45] Литературная газета. 1847. 25 сентября. Докладніше про це див.: Зинькевич Е. С. Киевские дни Ференца Листа: мифы и реальность. Зинькевич Е. С. Концерт и парк на крутояре… С. 20–42.

[46] Поліцейські донесення опубліковано, див.: Зінькевич О. С. Ліст у Києві. Українська музична спадщина: Статті. Матеріали. Документи. Вип. 1 / заг. ред. М. М. Гордійчука Київ : Муз. Україна, 1989. С. 53–66.

У 1840‑х роках посилюється урядовий контроль за складом чиновництва, створено спеціальний Інспекторський департамент цивільного відомства. Це було викликано стурбованістю «спрямуванням умів» держслужбовців під впливом революційних рухів на Заході та зростанням кількості «неблагонадійних елементів» серед чиновництва (Шепелев Л. Е. Титулы, мундиры, ордена. С. 124).

[47] Йому належать дві симфонії й увертюра.

[48] Записки Петра Дмитриевича Селецкого. Часть первая. 1821–1846 год (Продолжение). Киевская старина. 1884. Т. 8. С. 627. Показово, що в некролозі Селецького (Киевлянин, 1880. 07 марта) про його музичну діяльність навіть не згадано (РМТ також ніяк не відгукнулося на його смерть). Можливо, для гофмейстера і таємного радника це було надто дріб’язково? До речі, в усіх джерелах (зокрема довідниках та енциклопедіях) дату смерті Селецького зазначено неточно. Він помер 5 березня (за ст. ст.) 1880 року. На доповнення інформації про Селецького наведемо слова Тараса Шевченка про нього (вони познайомились у 1840‑х роках) із листа до брата 1860 року: «Я краще чорта в… поцілую, ніж писатиму тому поганому Селецькому» (цит. за: Ковалинский В. В. Меценаты Киева. Киев : Кий, 1998. С. 312).

[49] Рігельмани були старожилами Чернігівщини. Прадід Миколи Аркадійовича — Йоган Рігельман — прибув до Росії 1711 року у складі почту принцеси Софії-Шарлоти Брауншвайґ-Вольфенбютельської, нареченої царевича Олексія Петровича, і, як писали київські газети в некролозі Миколи Рігельмана, споруджував при Анні Йоанівні лінію захисту краю від набігів кримських та ногайських татар (Киевское слово. 1888. 24 мая). Син Йогана — Олександр Рігельман — народився в Петербурзі, навчався у Шляхетському корпусі й одружився з представницею відомого українського козацько-старшинського роду Лизогубів. Цей рід дав Україні художників (Андрій Лизогуб) і композиторів (Олександр Лизогуб), одного із засновників «Землі і волі» (Дмитро Лизогуб, страчений 1878 року) та голову уряду України за Скоропадського (Федір Лизогуб). З боку бабусі, Марфи Лизогуб, Микола Рігельман був прямим нащадком генерального судді Василя Кочубея, а також гетьмана Данила Апостола. Інша гілка роду Рігельманів була споріднена з Ламсдорфами — представниками російської знаті з німців. Мати Миколи Рігельмана, Параскева, була з роду українських меценатів Галаганів. Відомий культурно-громадський діяч та етнограф Григорій Галаган, засновник Колеґії Павла Галаган в Києві, був кузеном Миколи Рігельмана. Батько Миколи Рігельмана не був чужий письменництву. Газети згадують «Історію Малоросії» його авторства (Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще / собрано и сост. через труды А. Ригельмана 1785–1786 года : в 4 ч. Москва: Унив. тип., 1847. VI, 219, 201, 147, 101, XIV, VI, 50 с.).

[50] Показово, як писали про молоді роки Рігельмана в одному з некрологів: «Приїхавши … до Києва, М. А. зблизився тут із гуртком Костомарова, Куліша, Тараса Шевченка, хоч і не міг співчувати деяким захопленням членів гуртка» ([Некролог. Ригельман Николай Аркадьевич]. Киевское слово. 1888 24 мая).

[51] Богданов Н. А. Очерк деятельности Киевского отделения Императорского Русского Музыкального Общества. С. 32.

[52] [Некролог. Ригельман Николай Аркадьевич]. Киевлянин. 1888. 24 мая. На користь Музичного товариства Рігельман у різний час пожертвував близько п’яти тисяч карбованців (див.: Там само).

[53] У газетах згадано книжку Миколи Рігельмана «Три поїздки за кордон», яка містить враження від подорожі Західною Європою в 1870‑х роках (Ригельман Н. А. Три поездки за границу. Москва : Тип. А. И. Мамонтова и К., 1871. 352 с.).

[54] Киевское слово. 1888. 24 мая.

[55] Богданов Н. А. Очерк деятельности Киевского отделения Императорского Русского Музыкального Общества. С. 32.

[56] Або Селецькому, який використовував криптонім Рігельмана (вони були родичами). Докладніше про це див.: Зинькевич Е. С. Киевские дни Ференца Листа: мифы и реальность. Зинькевич Е. С. Концерт и парк на крутояре… С. 20–42. Згадану рецензію (Московский городской листок. 1848. 28 февраля) опубліковано: Зінькевич О. С. Ференц Ліст у Києві. Українська музична спадщина. Вип. 1. Київ : Муз. Україна, 1989. С. 53–66.

[57] Обидва вони не відіграли значної ролі в житті Київського відділення. Федір Вітте невдовзі виїхав із Києва, отримавши посаду «директора урядової комісії духовних справ і народної просвіти в Царстві Польському» (Киевлянин. 1864. 01 июля). Володимир Бутович до 1867 року представляв Київ у головній дирекції (тобто був уповноваженим від Києва), а після цього у складі київської дирекції не згадується.

[58] Див.: Захарченко М. М. История Киевского института благородных девиц. Москва, 1888. 163, III с. (список викладачів на с. 118).

[59] Киевские губернские ведомости. 1854. 03 апреля.

[60] Див.: Коренюк О. Г. Из истории муз. образования в Киеве (XIX — начало XX века). С. 47.

[61] Спіглазов Яків. Лист до Василя Кологривова від 9 грудня 1863 року. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37.

[62] Богданов Н. А. Очерк деятельности Киевского отделения Императорского Русского Музыкального Общества. С. 7, 11.

[63] Протягом 1863–1871 років майже в кожному сезоні (не менше чотирнадцяти разів). Це були обробки українських, моравських народних пісень, романси, аранжування, хори з «Дніпровської русалки» (в одних джерелах її названо кантатою, в інших — оперою; можливо, це перероблена «Леста, дніпровська русалка»), увертюри (до гімну «Боже, Царя храни» та «Бог нам захист»), тріо «Крила віри» для голосу, віолончелі й фортепіано, поема «Ніч» для хору та соліста на слова Жуковського, «Вечірній дзвін» (на слова Івана Козлова) для голосу та вокального квартету. На користь Пфеніга концерти давали двічі (10 травня 1866 і 04 квітня 1867).

[64] Див.: Богданов Н. А. Очерк деятельности Киевского отделения Императорского Русского
Музыкального Общества. С. 11.

[65] У Києві — в Антона Коціпінського (1868) та Леона Ідзіковського (1874); 1875 року у видавництві Петра Юрґенсона вийшли два романси Роберта Пфеніга на слова Михайла Лермонтова. Його романси й інструментальні ансамблі видавали і в Німеччині — у 1873 і 1910 роках (див.: Німеллер К. В. [Klaus Wolfgang Niemöller]. Аспекти музичного життя Києва у XIX столітті з погляду німецької музичної культури. Українсько-німецькі музичні зв’язки минулого і сьогодення. Київ, 1998. С. 223).

[66] Микола Лисенко досить негативно відгукнувся про «українські» опуси Роберта Пфеніга.
Під час навчання у Лейпцизькій консерваторії Лисенко пише в одному з листів: «Я чув про мерзотний концерт Філ[армонічного] тов[ариства], в якому Пфеніг насмілився вилізти зі своїми до нудоти паскудними ноктюрнами (чи що) на мал[оруські] теми» (Лисенко М. В. Лист до рідних від 26/14 січня 1868 року. Лисенко М. В. Листи / упоряд. Р. М. Скорульська. Київ : Муз. Україна, 2004. С. 52).

[67] У перший рік це становило 846 карбованців (630 — за 126 річних квитків і 216 — за квитки на концерти). Із них 734 крб. 30 коп. витратили на купівлю та переписування нот, оплату музикантам, купівлю та винаймання інструментів і пультів тощо. Залишок становив 111 крб., з яким треба було починати новий сезон (звіт за сезон 1863/1864. ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 13. Арк. 83).

[68] Так було не лише в перші роки. У 1907 році Дума взагалі відмовила Товариству у використанні приміщення театру та оркестру, і до 1910 року РМТ не давало симфонічних концертів у Києві.

[69] Згодом концерт у різний час відбувалися в залах оперного театру, Дворянського зібрання, біржі, Музичного училища, Купецького зібрання.

[70] Ось витяг із протоколу засідання головної дирекції РМТ від 9 квітня 1865 року: «В. І. Бутович заявив про складне становище Київського товариства, яке не має приміщення ні для музичних зібрань, ні для школи, ні навіть для музичного обладнання.

Постановили: <…> просити Найяснішу покровительку відповісти на клопотання перед місцевими властями щодо сприяння в наданні Київському товариству в одному з будинків, що належать уряду в Києві, відповідного приміщення, із зазначенням наявної в домі Університету Св. Володимира зали, яку займала ліквідована тепер Римо-католицька церква, а на цей час вона залишається без при­значення, і дуже зручно могла б бути надана для музичних вправ і членів-виконавців товариства» (Державний архів Київської області (далі — ДАКО). Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 1. Арк. 5).

[71] У минулому — кріпацький театр, працював у міському театрі (1863–1865 роки — в італійській оперній антрепризі), став основою оркестру російської опери.

[72] Роки його життя не виявлено. У тогочасних газетах його ім’я пишуть по-різному: Клефель, Квеффель, Клеффель, Клейфель. Невідомо, чи він був однофамільцем або родичем німецького композитора й дириґента Арно Клеффеля (Arno Kleffel), який працював у ті роки в Ризі. Він очолював оркестр італійської опери, основу якого становив оркестр князя Павла Лопухіна. Саме А. Клеффель керував у ті роки літніми концертами в Шато-де-Фльор.

[73] Які саме, у рецензіях не згадано.

[74] Киевлянин. 1864. 22 сентября.

[75] Киевский телеграф. 1864. 18 сентября.

[76] Киевлянин. 1869. 18 октября.

[77] Киевлянин. 1866. 26 ноября.

[78] Киевлянин. 1864. 27 октября.

[79] Киевлянин. 1865. 16 марта.

[80] Киевлянин. 1865. 29 марта.

[81] Киевлянин. 1865. 16 марта.

[82] Киевлянин. 1866. 01 ноября. Усі три крапки, як в оригіналі.

[83] Зокрема, програма п’ятого зібрання першого сезону (1863/1864, 25 квітня): «1. Квартет (Es dur, 4‑й) Моцарта. а) Allegro non troppo. 2. Квартет для сопрано, альта, тенора й баса Мендельсона-Бартольді. b) Andante con moto (квартет Моцарта). 3. Пташечка. Романс Дюбюка. c) Menuetto, d) Allegro vivace (кварт. Моцарта). 4. Арія для контральто із “Пророка” Мейєрбера. 5. a) Romance-étude “Si oiseau j’étais” Гензельта, b) Noveletten Шумана. 6. Дует для альта й баса “Елегія”, аранжув. Ґлінки, Яковлєва. 7. Allegro із 14‑го тріо для фортепіано, скрипки та віолончелі Рейсиґера». [Подаю за Миклашевським, зі збереженням орфографії та скорочень].

[84] З листа дирекції РМТ від 14 квітня 1864 року: «Вважаємо за необхідне зауважити, що з отриманих від Я. М. Спіглазова програм двох концертів 25 листопада й 23 грудня 1863 р., наданих відділенням РМТ, бачимо, що вибір п’єс не вповні відповідає обраній меті — розвивати смак до музики і ознайомлювати публіку з гарними класичними творами, тому ми просили б вас, по змозі, дотримуватися програм концертів РМТ у Петербурзі й Москві» (ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 48). Програму першого концерту див. у примітці 3. Програма другого концерту (за Миклашевським): «Увертюра П. Селецького, Малорос. хор “Ой морозе, морозенко”, “Скажи мини правду” [орфографія ориґіналу] в обробці Пфеніга, Соло для віолончелі “Romanesca” Серве, Соло для вальдгорна Гонери, Capriccio h-moll для фортеп. з акомп. орк. Мендельсона, Увертюра зі “Страдели” Флотова».

У надісланій до Петербурга програмі також зазначені: «романс “Блукач” Шуберта, Souvenir de Bellini для скрипки і фп. Арто, “Вечірня пісня” з акомп. вальдгорна і фп. Шумана», але немає п’єси Гонери» (ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 37. Арк. 41).

[85] Друге зібрання п’ятого сезону (1867/1868) припало на 21 грудня. З Петербурга 10 січня 1869 року писали: «Головна дирекція вважає за обов’язок звернути увагу Дирекції Київського відділення на брак стилю у програмах деяких концертів минулого сезону і на недоречне, між іншим, виконання в другому концерті 21 грудня 1867 року п’єси “Італійський салат”, наявність якої у програмі цілком суперечить серйозним намірам РМТ, яке має на меті поширювати й розвивати смак до гарної музики» (ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 52. Арк. 42).

[86] У сезони 1865–1867 років М. Лисенко нерідко виступав у концертах РМТ як соліст-піаніст і в ансамблях, серед творів, які він виконував — Третій концерт Бетховена, парафрази Ліста, Концерт для трьох фортепіано з оркестром Й. С. Баха. У пресі писали: «Пана Лисенка чекає гідне заздрості артистичне майбутнє, якщо тільки він не надумає зарити свій талант у землю» (Киевлянин. 1866. 24 марта).

[87] «Важко уявити більшу ніжність і м’якість звука, більший розвиток механізму; над труднощами артист майже сміється», — писали про гру Таборовського рецензенти (Киевлянин. 1866. 03 марта).

[88] Поляк Водольський, вочевидь, мав подвійне ім’я: «А. І. Водольський» (на афішах) або «І. Водольський», які часом розшифровують як Іван (Ян). Дати життя невідомі. Скрипаль. Навчався
у Варшавському музичному інституті, у 1850‑х роках викладав у Другій київській гімназії. Після відкриття російської опери — соліст її оркестру, вів клас скрипки в училищі РМТ. У його виконанні зауважували «добросовісну правильність» і «благородну простоту» (Киевлянин, 1865. № 7).

[89] Киевлянин. 1866. 12 марта. Ідеться про концерт, під час якого за участі Лисенка і Водольського було виконано Фортепіанне тріо сі бемоль мажор Бетховена.

[90] Соліст М. Лисенко (1866. 19 лютого; 1866. 20 березня).

[91] Киевлянин. 1866. 24 марта: «РМТ має повне право вигукнути: перемога! Так, перемога на його боці: воно прекрасно довело своїм супротивникам, що можуть зробити зусилля чесних людей, щиро відданих справі, хоч би як мало їм співчувала більшість. Ми абсолютно впевнені, що жоден совісливий музикант не дозволить собі тепер говорити про марність і безсилля товариства».

Киевлянин. 1867. 06 апреля: «Концерт 4 квітня, який дало Київське РМТ, вдався якнайдоречніше. Ми не пригадуємо, щоб київська публіка коли-небудь виходила з театру чи концертної зали з більш повним задоволенням, аніж цього дня».

[92] Киевлянин. 1866. 08 декабря.

[93] Олександр Безак протягом 1865–1868 років був київським генерал-губернатором.

[94] ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 3.

[95] Вибір прем’єрної вистави зумовлений не лише популярністю цього твору, а й зв’язком його із Києвом: урочище, назване «Аскольдовою могилою», де, за переказом, було вбито київського князя Аскольда, є в Києві й дотепер (від кінця XVIII до початку XX століття тут було міське кладовище, нині це частина паркової зони над Дніпром).

Про соціокультурний контекст відкриття опери див.: Зинькевич Е. С. Киевская премьера «Жизни за Царя» в историческом пейзаже времени. Зинькевич Е. С. Mundus musicae. Тексты и контексты. Киев : Задруга, 2007. С. 160–176; а також: Зинькевич Е. С. Киевский оперный: годы детства. Зинькевич Е. С. Концерт и парк на крутояре… С. 92–156.

[96] ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 54. Арк. 20, 21; ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 4. Арк. 1.

[97] ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 7. Арк. 3.

[98] У тогочасних документах (звітах, публікаціях у пресі) назва постійно варіюється, але найчастіше заклад називають училищем.

[99] Перші спроби відкрити музичні класи були здійснені ще 1865 року. Але розпочата 1 березня справа не пішла далі як кілька занять з теорії музики та основ гармонії (див.: Киевлянин. 1865. 03 апреля).

[100] Викладав музику у приватних пансіонах. За пів року його змінив С. А. Абрамович.

[101] У Водольського навчалися Йосип Котек, Олексій Колаковський, Казимир П’ятигорович.

[102] Максим Поляничевський, випускник Петербурзької консерваторії, працював в училищі до 1871 року.

[103] Див. доповідну записку Київського відділення РМТ генерал-губернатору Безаку (ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 3. Арк. 4–5).

[104] Див.: Киевлянин. 1868. 16 января. Постійним жертводавцем був граф Олексій Бобринський, який щорічно вносив у касу Київського відділення 100 карбованців.

[105] ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 4. Арк. 2. Цей лист, як і рескрипт Олени Павлівни, опублікований
у газетах: Киевский телеграф. 1868. 04 марта; Киевлянин. 1868. 14 марта. У другому випадку —
у великій статті про РМТ зі звітом Фамінцина про результати його перевірки Київського відділення та про досягнуті домовленості з оперним театром. У рескрипті повідомлялося: «Роберте Августовичу! Вбачаючи зі звіту про діяльність Київського Музичного Товариства, якій багато сприяє невтомне старання і ревне сприяння ваше, Мені приємно висловити вам і паням Клейбель, Критській і Тальберг, панам Богданову та Лисенку щиру подяку Мою. Я сподіваюся, що спільні зусилля ваші та зазначених осіб не ослабнуть і поведуть до подальшого успіху Товариства.

Залишаюся прихильною до вас, Олена. Петербург, 17 лютого 1868».

[106] Емма Пфеніг навчалась у класі фортепіано Бернгарда Каульфуса (1868–1872), Євген Пфеніг — у класі віолончелі Максима Поляничевського (1868–1870).

[107] У 1869 році його було призначено чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторі Дондукові-Корсакові. Олександр Дондуков-Корсаков — протягом 1869–1876 років генерал-губернатор Київської, Волинської та Подільської губерній.

[108] Засідання дирекції Київського відділення РМТ 22 серпня 1869 року (ДАКО. Ф. 866. Оп. 1. Од. зб. 5. Арк. 7).

[109] У сезоні 1872/1873 Василь Кологривов виконував обов’язки помічника голови дирекції — київського міського голови Павла Демидова князя Сан-Донато (який змінив Селецького), але був, по суті, фактичним головою, а 1874 року вже офіційно обійняв цю посаду.

[110] Ставши помічником голови Київського відділення РМТ, В. Кологривов домігся майже неможливого: Дума безкоштовно віддала Музичному товариству ділянку землі із садом і старий будинок на Подолі (єдиний випадок, коли Дума пішла назустріч Відділенню!). На кошти від продажу будинку міський архітектор Олександр Шіле спорудив будівлю, у якій Училище розпочало заняття 1874 року. Тут, у Музичному провулку (нині вулиця Бориса Грінченка), пізніше працювала Київська консерваторія, аж до 1941 року, коли її було зруйновано під час бомбардування Києва.

Ще один штрих до характеристики Селецького, під час головування якого було продано подільський дім. Ідучи з дирекції Київського відділення, Селецький не зміг пояснити, куди зникли 4679 карбованців із 30 000, виручених за продаж. Кошти так і не було повернуто (ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 12а. Арк. 13).

[111] Микола Губерт (1840–1888) — випускник Петербурзької консерваторії (1868), клас Миколи Заремби й Антона Рубінштейна, згодом — директор Московської консерваторії (1881–1883).

[112] У перший рік записалося 250 осіб. Заняття відбувалися двічі на тиждень.

[113] Виконували: «Мотет» Й. Гайдна, «Персидський хор» М. Глінки, хори О. Даргомижського, дві народні пісні, хори з «Рогнєди» О. Сєрова (див.: [Губерт Николай Альбертович : некролог]. Музыкальное обозрение. 1888. № 19). Після від’їзду Губерта (1870) хоровими класами керував Іполит Альтані, від 1877 року — Андрій Казбирюк. У листопаді 1874 року на допомогу класам засновано «Народний недільний клас хорового співу» (керівник Н. П. Сингаївський) з оплатою п’ять копійок за урок. У перші пів року його відвідала 191 особа.

[114] М. Лисенко був у складі дирекції в ті самі роки, що й Кологривов: 1872–1874. Загалом, Лисенко скептично поставився до відкриття Училища, він тоді навчався в Лейпцигу. У відповідь на повідомлення про організацію Училища він пише: «Школа київська не особливо мене тішить. Буде та сама італ[ійщина] і німеччина, а про народні, рідні основи в нас не тільки заборонено, а й злочинно говорити. Це так було, це й протриває ще Бог знає до яких довгих щасливих часів. А музич[но]-освітня школа в нас інакше й немислима, як на народних підставах, — інакше вона дасть, як і все у нас,
починаючи із суспільства, бляклий колір з іноземними рум’янами» (Лисенко М. В. Лист до рідних
від 28/16 березня 1868 року. Лисенко М. В. Листи / упоряд. Р. М. Скорульська. Київ : Муз. Україна, 2004. С. 52). Така позиція зрештою і призвела до розриву Лисенка з РМТ.

[115] Першим твором, виконаним в концерті РМТ, був романс «Чому ж» (12 січня 1874 року).

[116] Грав і сам Кологривов, виконуючи партію віолончелі в ансамблях.

[117] Киевлянин. 1873. 23 июня. Див. також проєкт статті: ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 25.

[118] ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 25.

Василя Кологривова було поховано на кладовищі Аскольдової могили. Поховання не збереглося, оскільки кладовище ліквідували 1934 року за наказом народного комісара просвіти УСРР Володимира Затонського. Пам’ятаючи заслуги Кологривова, дирекція Київського відділення подарувала Училищу його портрет, щоб «повісити назавжди в концертній залі училища» (ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 30). Цей портрет досі є в колишньому Київському училищі, а нині Київській муніципальній академії музики імені Р. М. Глієра. Дружина Кологривова Олександра Платонівна була піаністкою. Після смерті чоловіка давала уроки музики в Інституті шляхетних дівчат.

[119] Іполит Альтані (1846–1919) закінчив Петербурзьку консерваторію у класах скрипки Генріка Венявського й теорії музики Антона Рубінштейна та Миколи Заремби. У Києві вперше поставив опери «Дон Жуан» Моцарта, «Галька» Монюшка, «Аїда» Верді, «Рогнеда» Сєрова, «Різдвяна ніч» і «Наталка Полтавка» Лисенка. Від 1882 року — головний диригент Большого театру в Москві.

[120] Фердинанд Бергер (?–1875) протягом 1863–1865 років тримав у Києві антрепризу італійської опери, протягом 1867–1874 років — антрепренер і соліст Київської російської опери. Виконував партії баса-буфо.

[121] Йосип Сєтов (справжнє прізвище Сєтгофер, 1826–1893) тримав у Києві оперну антрепризу протягом 1874–1883 та 1892–1893 років.

[122] У сезон 1874/1875 Альтані входив до складу дирекції як завідувач музичної частини.

[123] Киевлянин. 1877. 12 ноября.

[124] Чайковский П. И. Киевская опера. Четвертое симфоническое собрание. Чайковский П. И.
Музыкально-критические статьи. Москва : Музгиз, 1953. С. 221.

[125] Прем’єра «Опричника» в Києві відбулася 09 грудня 1874 року.

[126] Киевлянин. 1875. 22 апреля. У наступному концерті РМТ (19 квітня) на бажання М. Рубінштейна, який брав у ньому участь, «Снігуроньку» повторили.

[127] Людвіг Альбрехт (1844 — після 1898) — син капельмейстера Карла Альбрехта. У 1866 році закінчив Петербурзьку консерваторію у класі віолончелі Карла Давидова.

[128] У 1876 році Пфеніг із родиною переїхав до Ташкента, де працював викладачем німецької мови в чоловічій гімназії. Він помер 4 лютого 1898 року на 75 році життя в Ташкенті в чині статського радника (див. некролог: Русская музыкальная газета. 1898. С. 232). Дата, яку наводять інші автори (1899), неправильна. На смерть Пфеніга відгукнулися й київські газети (див., зокрема, передрук із «Русских ведомостей»: Киевлянин. 1898. 10 февраля).

[129] У газетах писали, що Людвіг Альбрехт «завдяки своїй довершеній техніці та чудовому смичку привернув увагу найсуворіших німецьких критиків» (Киевлянин. 1875. 11 декабря).

[130] Богданов Н. А. Очерк деятельности Киевского отделения Императорского Русского Музыкального Общества. С. 23.

[131] Отакар Шевчик (1852–1934) приїхав до Києва 1875 року з Відня, де був концертмейстером оперного театру. Закінчив Паризьку консерваторію 1870 року, працював концертмейстером у «Моцартеумі» в Зальцбурзі, згодом у Празі (1873) та Відні (1874). У Київському училищі працював до 1892 року, в його класі навчався Р. Глієр. Саме в Києві було опубліковано знамениту «Школу скрипкової гри» Шевчика.

[132] Григорій Мороз-Ходоровський (1853–1927) закінчив 1869 року Лейпцизьку консерваторію з першою премією. Далі навчався в Петербурзькій консерваторії, яку закінчив у класі Теодора Лешетицького зі срібною медаллю. Згодом був професором Київської консерваторії.

[133] Антон Барцал (1847–1927) співав у Київській опері протягом 1870–1877 років (партії Фінна в опері «Руслан і Людмила» М. Глінки, Фауста в однойменній опері Ш. Гуно, Князя в «Русалці» О. Даргомижського).

[134] Андрій Казбирюк (1849–1885) закінчив 1875 року Петербурзьку консерваторію у класі Миколи Римського-Корсакова. Написав підручник з гармонії: Казбирюк А. Ф. Руководство к практическому изучению гармонии : учебник. Санкт-Петербург: Изд. Иогансена, 1883. 90 с. (рецензію на нього див.: Киевлянин. 1883. 08 марта).

[135] Серед учнів Володимира Пухальського — відомі у майбутньому Григорій Коган, Леонід Ніколаєв.

[136] У перший сезон їх було три. Перший відбувся 5 грудня 1875 року у складі: Шевчик, Лінднер, Жене, Альбрехт. У програмах концертів, неодмінним учасником яких був і сам Альбрехт, виконували квартети Й. Гайдна (№ 39, 76), Ф. Шуберта (ля мінор), Л. ван Бетховена (ор. Р. 18 № 2), квартет «Волга» М. Афанасьєва, тріо Р. Шумана (ор. 110) та інші твори. Після від’їзду К. Альбрехта квартетні зібрання тимчасово були припинені, а поновлені 1879 року.

[137] У його інтерпретації прозвучали: Друга симфонія та «Еґмонт» Л. ван Бетховена Третя симфонія Ф. Мендельсона, симфонія сі‑бемоль мажор Й. Гайдна, «Угорські танці» Й. Брамса, «Малоросійський козачок» Е. Направника та «Українські пісні» О. Сєрова.

[138] Киевлянин. 1875. 11 декабря.

[139] Від травня 1876 року Пухальський виконував обов’язки директора, його затверджено на цій посаді 1880 року (ДАКО. Ф. 886. Оп. 1. Од. зб. 51. Арк. 3). Альбрехт від 1878 року перебував у Москві — викладав у Консерваторії (1878–1889), грав в оркестрі Большого театру (1881–1893).

[140] Володимир Пухальський (1848–1933) — зі спадкових дворян Київської губернії. Закінчив Петербурзьку консерваторію (1874) з великою срібною медаллю у класах фортепіано Теодора Лешетицького й теорії музики Юлія Йогансена та Миколи Заремби. У 1874–1875 роках викладав у Петербурзькій консерваторії. Після заснування Київської консерваторії став її першим директором.

[141] 8 березня 1885 року було поставлено третю дію «Фауста» Ш. Гуно, третю картину «Євгенія Онєгіна» П. Чайковського, четверту дію «Русалки» О. Даргомижського. 30 березня 1886 року на сцені оперного театру силами студентів поставлено всього «Фауста» (дириґував Григорій Ходоровський).

[142] У 1881 році в газеті «Киевлянин» писали: «Нам повідомляють, що кількість учнів у київському музичному училищі настільки значна (понад 200), що подальший прийом виявляється неможливим» (06 листопада). У 1901 році тут навчалося 382 студенти. Незаможні таланти навчалися на стипендії Виноградського, Терещенка, Ідзіковського, Фішмана, Гінзбурга (Киевлянин, 1901. 29 мая).

[143] Лекцію читав Лев Купернік — відомий київський адвокат, який писав театральні й музичні огляди. Батько письменниці Тетяни Щепкіної-Купернік.

[144] Йозеф Прибік (1843–1937) музичну освіту здобув на батьківщині, у Празі. У Києві працював капельмейстером опери в 1883–1885 й 1889–1892 роках. Він уперше поставив тут опери «Тангойзер» (1889), «Лоенгрін» (1890) Р. Вагнера, «Пікова дама» (1890) П. Чайковського, «Князь Ігор» (1891) О. Бородіна.

[145] Киевлянин. 1887. 12 и 29 марта.

[146] Киевлянин. 1878. 06 апреля.

[147] [А. Н.] Гудим-Левкович (1874–1879), Ольга Черткова — дружина київського генерал-губернатора (1879–1882), Микола Рігельман (1882–1888).

[148] Корінний киянин, Олександр Виноградський (1856–1912) походив (по материній лінії) з роду Скоропадських. У 1876 році він закінчив юридичний факультет Київського університету, далі навчався в Московській консерваторії в М. Рубінштейна, у Петербурзькій консерваторії — у М. Соловйова, брав уроки в М. Балакірєва. Протягом 1884–1886 років очолював оркестр і Музичне училище в Саратові. У Київському музичному училищі з ініціативи Виноградського було відкрито оперний клас. Спільно з Пухальським він опікувався реорганізацією Училища в консерваторію. Про Олександра Виноградського див. також: Зінькевич О. С. Олександр Миколайович Виноградський. Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Київ, 2015 № 4 (29). С. 128–139.

[149] Виноградський був членом РМТ від 1878 року. У листі від 1 грудня 1878 року київська дирекція повідомляла головній дирекції РМТ: «Олександр і Сергій Миколайовичі Виноградські внесли в касу Київського відділення дві тисячі карбованців сріблом і просять видати дипломи на звання пожиттєвих членів РМТ» (ЦГИА СПб. Ф. 408. Оп. 1. Од. зб. 54. Арк. 201).

[150] Зменшення кількості концертів пов’язане з фінансовими труднощами Товариства.

[151] Русская музыкальная газета. 1894. № 10. С. 208.

[152] Концерт відбувся 21 грудня, у програмі: Третя сюїта, антракт і танці з «Воєводи», «1812 рік», вокальні номери з опер «Чародійка» й «Орлеанська діва», романси. 22 грудня концерт повторили. Зібрані кошти пішли на користь тих, хто страждає від голоду. Про музику Чайковського в концертах Київського відділення РМТ див.: Зинькевич Е. С. Чайковский не имеет равных. Зинькевич Е. С. Концерт и парк на крутояре… С. 193–216.

[153] Киевлянин. 1893. 10 декабря.

[154] Це був перший випадок швидкого «виконавського реаґування» на симфонічну музику Чайковського, щодо решти його інструментальних творів, київські слухачі часом досить довго чекали на зустріч із ними. Скажімо, Першу симфонію (1866) вперше було виконано в Києві лише 1901 року, Третю (1875) — 1900 року, Четверту (1877) — 1890‑го, П’яту (1888) — 1898‑го, «Манфред» (1885) — 1898‑го.

[155] Шоста симфонія Чайковського стала для киян найулюбленішим твором, її виконували чи не щосезону (часом кілька разів), і вона була для всіх диригентів, які виступали в Києві, своєрідним випробуванням (в очах киян) на фахову зрілість і художню чутливість.

[156] Прозвучали твори: Драматична симфонія (№ 4), Четвертий фортепіанний концерт (соліст — Георгій Ходоровський); арія Калашникова з опери «Купець Калашников», романси «Єврейська мелодія», «Азра» (виконав Іполит Прянишников); номери з балету «Виноградна лоза». Оркестр під орудою Євгена Риба.

[157] 3 і 5 грудня 1894 року виконували симфонію «Океан», симфонічну поему «Дон Кіхот», Четвертий фортепіанний концерт, балетну музику з опери «Фераморс», Вакхічну пісню Зіліми з опери «Помста».

[158] Киевлянин. 1889. 26 октября.

[159] Киевское слово. 1890. № 1083; Киевлянин. 1891. 23 марта.

[160] Киевское слово. 1891. 10 апреля.

[161] Виноградський виступав у Парижі, Антверпені, Відні, Берліні. Його запрошували з концертами до Петербурга, Москви, Одеси.

[162] Киевлянин. 1896. 03 ноября.

[163] У перший приїзд Нікіша рецензенти нарікали: чому він не зіграв Шостої симфонії? (Киевлянин, 1899. 08 мая).

[164] Киевлянин. 1899. 08 мая.

[165] Там само.

[166] Віктор Чечотт (1846–1917) — музичний критик, піаніст, композитор, серед його вчителів — Адольф фон Гензельт, Олександр Віллуан, Олександр Сєров. Протягом 1883–1908 років жив у Києві. Викладав фортепіано в Інституті шляхетних дівчат, історію музики в музичному училищі. Був рецензентом газет «Киевлянин», «Заря», «Киевская газета». У 1908 році виїхав до Петербурга. У концертах Київського відділення було виконано його Другу симфонію, симфонічну картину «Степ», Струнний квартет. Автор книжки: Двадцатипятилетие Киевской русской оперы (1867–1892). Киев, 1893. 56 с.

[167] Киевское слово. 1899. 09 мая.

[168] Нині Колонний зал імені Лисенка Національної філармонії України.

[169] У відповідь він одержав звання дійсного пожиттєвого члена РМТ (Киевлянин. 191116 ноября). Того ж року училище отримало дарунок від удови Олександра Терещенка, відомого цукрозаводчика, київського мецената, який, до того ж, був (від 1883 року) членом дирекції Київського відділення
(помічником голови), — 30 тис. карбованців для заснування стипендій.

[170] Див. у зв’язку з цим лист Рахманінова до голови РМТ принцеси Єлизавети Саксен-Альтенбурзької (Музыкальная академия. 1993. № 2).

[171] Дума відмовила РМТ у використанні приміщення та оркестру Оперного театру, внаслідок чого від листопада 1906 року до листопада 1910 року Київське відділення не проводило симфонічних вечорів.

[172] Киевлянин. 1910. 03 ноября.

[173] Під орудою Фріда в Києві прозвучали: 4 листопада 1910 року — Перша симфонія Й. Брамса, увертюра до «Евріанти» К. М. Вебера, Третій скрипковий концерт К. Сен-Санса, «Мазепа» Ф. Ліста; 2 грудня 1910 року — «Фантастична симфонія» Г. Берліоза, «Еґмонт» Л. ван Бетховена, «Зиґфрід-ідилія» Р. Вагнера.

[174] Киевлянин. 1912. 05 октября.

[175] Похований на кладовищі Аскольдової могили. Поховання не збереглося.