Звітний концерт кафедри джазу КМАМ ім. Р. М. Глієра

Анатолій Головко – 02.05.2025

“I’LL REMEMBER APRIL”… 30.04.2025

Міжнародний день джазу досить молоде свято порівняно з іншими професійними святáми, встановленими  ЮНЕСКО. І відмічають його далеко не всі і не всюди, адже джаз як соціокультурне явище давно вийшов за межі маскульту, перемістившись з популярної в елітарну, постмодерну сферу концептуальної форми мистецтва. Мистецтва, котре несе певні смисли й ідеї, що не лежать на поверхні. Феномен джазу полягає, однак, в тому, що він відкритий для всіх. Джаз можна читати як книгу, треба тільки докласти зусиль, щоб осягнути його мову. Так, це не «модна» музика, проте творча молодь радо вивчає мову непопулярного серед широкого загалу жанру, живе джазом, дихає ним, повʼязує з ним своє майбутнє. Не вірите? Даремно.

Якби ви опинилися 30 квітня 2025 року в залі джаз-клубу КМАМ ім. Глієра на концерті, присвяченому міжнародному дню джазу, то полишили би щодо цього будь-які сумніви. “I’ll remember april” – добре знайомий знавцям джазу standard. Згадався асоціативно, хоча й не звучав в концерті, адже я запамʼятаю цей квітень і цей концерт надовго, хоча відбувся він не в Карнегі-хол, і не в палаці «Україна», а в скромному інститутському приміщенні джаз-клубу, в якому біг-бенд розмістити — проблема така ж, як в казці «Рукавичка». Розмістилися. І…дали джазу.

Перед виступом біг-бенду, лідером якого є Денніс Томасович Аду, один із визнаних майстрів українського джазу,  практично кожен з учасників «великого» оркестру, тобто  «збірної команди» факультету джазу і співу, взяв участь в різних за складами комбо, кураторами яких виступали викладачі, зокрема, завідувач кафедрою Ігор Закус, Наталія Лебєдєва та ін. Рівень вразив. Кожен з варіантів складу  того чи іншого колективу мав свою філософію звуку, стильову орієнтацію і був абсолютно нешаблонним композиційно, причому частина з композицій, котрі прозвучали, були авторськими, а не всім відомими стандартами (підкреслюю, автори – здебільшого студенти, а не викладачі та/або члени Спілки композиторів). Варіативність складів квінтетів, секстетів тощо надала можливість оцінити рівень індивідуальної майстерності та зрілості мислення юнаків і дівчат. Рівень приємно вразив. По-перше, володінням інструментом, особливо це стосується духових – труба (флюгельгорн), саксофони. Впевнено, з чітким розумінням форми в її співвідношенні до змісту, тобто його (змісту)  фразовою інтерпретацією. По-друге, композиційним різнобарвʼям – і пост боп, і latin jazz, і різні версії модального джазу. Не на кожному фестивалі можна почути таку стильову різноманітність.

Тим цікавіше було почути, як ці різні музичні індивідуальності складають в сумі єдиний організм – біг бенд. Чи доповнюють вони  один одного, формуючи  синергійну якість? Чи біг-бенд КМАМ ім. Глієра звичайний «зведений оркестр», в якому jazz groove не основна мета, а другорядна (як у фізкульті – «головне не перемога, а участь»)? Питання аж ніяк не другорядне, а, навпаки, цілком актуальне – стилеутворююче. І для багатьох творчих колективів вельми болюче, адже «на виході» має бути jazz & swing band, а не military orchestra. (Як сумно скаржився  персонаж старого фільму, в минулому військовий музикант: «І хто її, ту імпровізацію, вигадав? Німці, мабуть»).

Чесно кажучи, я чекав після перерви виступ біг-бенду з певним скептицизмом, адже чув в рідному місті не один студентський біг-бенд (і не лише студентський). Що ж, подумки налаштовувся я, послухаю ще один, молодь завжди приємно слухати, усвідомлюючи, «ще не вмерла джаз-спільнота», є майбутнє у національного джазу. Те, що я почув, перевернуло всі мої стереотипи щодо студентських оркестрів.

На мій погляд, маестро Деннісу Аду вдалося вчинити неможливе. Як там у гайдарівській агітці,  Мальчиші-Кібальчиші? «То что отцы не допели, мы допоём» [мовою оригіналу]. Те, що не змогла з різних причин (зрозуміло, яких саме, аж ніяк не музичних) довести до пуття збірна команда зірок джазу України під назвою «Київ Біг-Бенд», «залізною рукою» реалізує на рівні студентського колективу Денніс Аду, колишній лідер тієї чудової команди однодумців (кадрове ядро якої нині вже викладачі інституту, його колеги). Перефразуючи один недоброї памʼяті маніфест, констатую: «Привид бродить по Україні, привид “Київ Біг-Бенду”». І матеріалізується цей «привид» в репертуарі та стилістиці біг-бенду КМАМ ім. Глієра. Недолік це чи комплімент?

Втім, по порядку. Почну з головного – з балансу. Точніше, зі збалансованості загального звучання. Від кого вона залежить? Дюка Еллінгтона колись спитали, який інструмент в оркестрі він вважає головним. Отримали несподівану відповідь: «Контрабас». І дійсно, від bass line залежить, чи буде ритм таким, як потрібно для свінгових «гойдалок» (і не тільки в разі свінгових walking bass-патернів, але й від басового контрапункту в музиці, створеній в іншій стилістичній парадигмі). Але ритм-секція складається не тільки з басу. Власне, вона, ця секція, є тріо або квартетом (а при наявності перкусії  – і квінтетом-секстетом). Причому, найважливіше – джазовим ансамблем, здатним за  необхідності функціонувати автономно, окремо від брасс-секцій оркестру.

На жаль, ритм-секція – ахілесова пʼята усіх без винятку українських біг-бендів, незалежно від складу виконавців, офіційного статусу й усіляких  регалій того чи іншого колективу. Чому? Там кожен виконавець, висловлюючись професійним сленгом, «відповідає за партію». [Знову цитата з минулого. В одному зі скетчів Аркадія Райкіна на скаргу клієнта, обуреного неякісним пошивом костюма, кравець, функцією якого є пришивання гудзиків, незворушно відповідає: «до гудзиків претензії є?»]. Дійсно, скільки-небудь обгрунтовані претензії до кожного з членів ритм-секції таких колективів важко предʼявити – все у них по нотах, у відповідності до вимог партитури. «Гудзики» на місці, «пришиті згідно з вимогами ДСТУ». Все є, а джазу немає, хоч ти трісни! Немає, і все. Всі потуги брасс-секції «дати джазу» на фоні подібної ритм-секції зведені нанівець. До чого це я? А до того, що в студентському, не офіційно-державному біг-бенді КМАМ ім. Глієра присутня справжня, суто джазова ритм-секція, котра забезпечує належну ритмічну пульсацію, надаючи можливість досягнення фактурної повноти композиції в усіх її можливих компонентах (звісно, визначених авторами та/або інтерпретаторами). Чому це так? Відповідь проста. Тому, що студенти грають свій jazz ансамблево, поза меж біг-бенду, цілеспрямовано чи автоматично напрацьовуючи механізми взаємодії між основними інструментами (drums & bass) в тій чи іншій стилістиці. Вони не просто «відповідають за партію», вони усвідомлено творять jazz music. І з цим багажем напрацьованих механізмів приходять в біг-бенд.

Стосовно загального звучання біг-бенду, то потрібно віддати належне керівникові. Денніс Томасович здійснив титанічну роботу по консолідації

різнорівневих виконавців в єдине ціле. Діаграми «мертві» без їх реалізації в живому виконанні, і те, що звучить в голові бенд-лідера під час ознайомлення з авторським задумом, в підсумку (наживо) виглядає, мʼяко кажучи, не так, як задумувалося аранжувальниками й оркеструвальниками. «Оживити» партитурні схеми – пріорітетне завдання для бенд-лідера, кінцева творча мета. Зробити це за наявності виконавців, котрі не підбиралися на конкурсній основі і кожен  з яких на різному рівні  володіє інструментом (школа і т.ін.), має різні технічні навички, рівень читання нотного тексту «з листа», звукові характеристики (котрі, як добре знають «духовики», залежать і від якості інструментів, мундштуків, тростин тощо) – педагогічний подвиг, адже у кожного студента, окрім того, в інституті є свій педагог зі спеціальності.

Те, як з цим неймовірно важким завданням впорався Денніс Аду, заслуговує на особливу відзнаку. З біг-бендом під його керівництвом неможливо порівняти жоден інший студентський оркестр. Таке враження, що то не студенти, секції інструментів яких необхідно посилювати досвідченими інструменталістами-викладачами (як це робиться в усіх аналогічних випадках), а професійні сайдмени та солісти зі стажем роботи не менш ніж декілька десятиліть. Ідеальне tutti, динаміка, акомпанемент солістам. В усіх аспектах досягнуте головне: Аду створив ансамбль! Єдиний організм.

Що саме виконує цей ансамбль? Це найцікавіше. Зазвичай  студентські оркестри виконують класику (звісно, джазову). Партитури типові – свінгові хіти «золотого віку»  біг-бендів, від Каунта Бейсі до Гленна Міллера. Інша справа, біг-бенд КМАМ ім. Глієра. В репертуарному пріоритеті найсучасніші композиції та аранжування, причому як авторські (твори та аранжування самого Денніса Аду), так і кращих аранжувальників та композиторів в жанрі contemporary jazz music.

Виняток в концерті склала хіба що пʼєса Теда Джонса 70-х років, але й вона концептуально  відповідала загальній стилістиці програми. В програмі були окремі твори, які вимагали від виконавців віртуозної техніки, причому колективної. Молоді музиканти долали труднощі з честю,  що свідчить  про велику, кропітку працю на репетиціях. Просто, як то кажуть, «на раз» таке не дається.  Якими способами бенд-лідер забезпечує подібний рівень виконавства, можна лише здогадуватися. (При достатньо розвиненій уяві…). Але слухач не відчуває навіть натяку на напругу.

Друге відлілення концерту (біг-бендове) пролетіло швидко, на одному диханні. «І то що, все?! Як мало». Дійсно, подібне прагнеш слухати якнайдовше… О, ледве не забув. Наостанок.  Серед чеснóт музикантів, котрі брали участь в обох відліленнях (а це одні й ті ж особи – молоді, життєрадісні, трохи богемні), треба виокремити найголовнішу – вони імпровізують. Не роблять вигляд, виконуючи соло по нотах (це називається «писані імпровізації»), а дійсно імпровізують.

Хто як може, згідно зі своїм розумінням метатекстів музичного матеріалу, уявою і поточним рівнем техніки. Подекуди абсолютно оригінально імпровізують.  Бо це джаз. В джазі лише так, бо якщо інакше, то вже тоді не джаз, а щось інше. Не обов’язково гірше за джаз, але… не джаз.